Дажбог

Дажбог — бог світла і сонця, син Сварога, бог–даватель всякого добра, опікун людської долі та достатку.

Високо на самому світлому небі царює чисте та праведне Дажбог-сонце. Кожного ранку срібноликий Хорс споряджає золотогривих коней свого батька, щоб той приносив людям тепло і світло. Без сонця Дажбога на землю приходять ніч та зима, а з ними й смерть. А тому всюдисущому Божичу постійно доводиться постійно воювати із злими демонами, які прагнуть затьмарити лице великого світила, заволокти його своїми кудлатими хмарами. Та вогненна Сварга і священні небесні знамена всеправедного Всебога завжди супроводжують його.

Дажбог-сонце прийшов у світ дарувати людям білий день, ділити з ними їхнє щастя, долю, добро та любов.

Праведне світло любові ще у предковічний час приніс у світ батько Дажбога, могутній бог вогню Сварог. З тих найвіддаленіших часів бог світла став опікуном божественного вогню сонця, як і премудра Лада, богиня Всесвіту, яка обдарувала Божича в час його породин долею здатною віщувати майбутнє Сварожичих внуків. Тоді ж боги до підніжжя високої гори скинули страшного Змія—Дракона, що правив злом з гори і перетворював все у скляну пустелю. Коли вперше молодий Божич здолав непрохідні хащі мороку і тьми, переплив три могутні ріки, то переміг те зло, бо створив небо—сонце. Відтоді скляні гори стали золотими, а гора, на якій став жити молодий Божич—Сонце, стала називатися Хорив — горою сонця. Бог Сварог збудував там своєму золотоликому сину дивний терем, у якому стала така краса, якої світ ще не бачив:

А посеред терема на золотому троні сидить сам цар—світлоносець: спереду в нього на чолі сонце, ззаду місяць, а по боках — зорі.

Там, на золотій горі, серед музики білого світла росте райський сад, родить всяка садовина, якої можна тільки загадати. А від садовини пливуть такі чарівні пахощі, що вже ними можна жити. На горі сонця течуть чисті джерела з цілющою водою; напившись тієї води, людина стає розуміти мову всякої звірини, комах і птиць. На тій горі живе золотоволоса красуня — Зоря Ясна. Як тільки встає красне сонечко, вона розпалює сонцю вогонь, личенько вимиває, гарненько витирає... Тому сонечко таке ясне, таке святе та прекрасне.

Колись разом з першопроменями молодого сонця Божича на землю прийшла і людина, бо завжди жила в сонці, в його трепетнім серці. Серед вічності життя, де царює нерозгадана тайна світлого Божича, людина стала найкращим його творінням, а Дажбог для неї —світлом любові, світлом правди і світлом мудрості.

Золотоликого Божича вельми любить ще і золотоволоса красуня — богиня Неділя, — донька Святої п’ятниці, покровительки шлюбу. Чарівна богиня Неділя — хранителька найдорожчого для людей знаку сонця — сонячного хреста.

З предковічних часів круг з чотирма однаковими променями —головний символ орійця, його світло, тепло і життя. Кожен промінь сонячного хреста — то дні тижня з їхніми планетами—охоронцями. Найщасливіша, гарна і здорова, пророкували волхви, буде та людина, яка народжується в промінні сонячної панни.

Хто знаходить свій святий шлях до світла, прагне душею до Бога і звеличує його — воїн Світла. Орійці — люди—напівбоги, благородні орачі світу, діти Сонця — послані богами нести всюдисуще, життєтворяще світло народам світу. Немає віри вищої за Світло! Бо в нім минуле, сучасне і майбутнє людства.

Три сонячні побратими супроводжують Дажбога в небі: Ярило —бог весняного сонцестояння, Симаргл—Семиярило — бог літнього сонцестояння та Коляда — бог зимового сонцестояння. Опікуном цієї світлоносної трійці Всебог призначив Трояна, владику неба, землі і підземного царства.

Опісля довгої зими на повернення свого красного сонечка чекав весь оріанський рід. Спочатку Коляда—Сонце разом з небесними гостями, Місяцем ясним та Зорею приходять до орія—хлібороба на Святу Вечерю, щоб молодий Божич покликав до господарів навесні добрі духи—Лада, бо від них залежать добробут, багатство та доля людей. Бог Коляда дає кожній родині достаток та посилає хліб—урожай, щоб клуні—комори були повні, обори плідні, щоб дружина мужа любила, щоб городина була буйна, «льон—прядиво» до стелі, полотна білі, у хаті тепло, на столі смачно...

Дажбога наші пращури називали ще Дідо—Всевідо, бо він усе бачить і про все знає. Дажбог — податель всякого добра, багатства, бог достатку та ще опікун людської долі. До бога мудрості та світла, до свого Діда—Всевіда орій—хлібороб завжди звертався в тяжкі хвилини і питав передбачень. Богу буття посилав він щедрі молитви, приносив щедрі жертви, прохаючи достатку та земних плодів. Найвища молитва в проханні багатого врожаю була під час жнив. Тоді жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі».

Заразом орій—хлібороб співчував Божичу, бачачи, як тяжко Божому світлу постійно боротися зі злом. Питав він у сонця його тайни:

— Чому змінюються пори року? Чому приходить з сонечком благодійне та життєдайне тепло і настає день, а опісля — застрашаюча ніч? Чому Божич ходить по небу «то в гору, то в долину», «то в рожу, то в калину» і не можна цьому «вивести кінця»?

Так і людське життя: людина народжується, іде в гору, потім знижується і заходить—умирає. Цьому присвятив орій веснянку—гаївку «Кривий танець».

Дажбог-сонце все це та інше уважно слухає та має на увазі. Бо і справді заходить він у вічну темряву, де пекло, де вічна боротьба його зі злом, та радість його велика, коли виходить він із Вирію, з тієї блаженної сторони, де вічна весна, де живуть добрі духи—душі дідів—прадідів, опікуни роду і родини орія. Щасливий Дажбог тим, що— з своєю милостивою любов’ю знову приходить у світ заради вічності.

Наші далекі пращури вважали, що Дажбог—Сонечко прилітає навесні птицею—провісницею, казковою павою:

Коли дівчата закликають Весну, Дажбог віддає ключі від землі птицям і до людей посилає соловейка. Прилетівши раненько з Вирію, коли ще на полях лежить сніг, соловейко розповідає юнкам:

Радо зустрічає орій—хлібороб своє красне сонце навесні. Та найбільше радіє у Великий день воскресіння Божича. У Священних гаях, на зелених галявинах, на схилах річок і озер прославляє він своє Ярило—сонце. Аби він не образився, улещує його безліччю символів—зображень на писанках. Це і різноманітні кривульки, хрестики й зірочки, жовті й червоні цяточки, це і різно—променеві павучки. Кожна писанка — це жертва ласкавому сонечку, хвала Божичу, що приносить на землю життя та всяке добро.

Навесні Зима від’їздить возом по сухій дорозі, а Літо припливає човном по весняних розлитих водах. Літо — це молода дівчина, одягнена в саму сорочку й прибрана різними запашними квітакми. Як тільки Літо із своїм Божичем, йдучи проти Зими, покаже свою квіточку, лід розтає в тій хвилі і настає тепло. Коли ж старезна баба з великою, як бочка головою, з величезними зубами і костистими пальцями Зима йде проти Літа і покаже свій лід, квітка обсипається і настає холод. Тоді Літо питається Зими:

— Куди ж ти йдеш з цього краю і що доброго ти зробила?

— Не маю чого тут бути, бо вже все з’їла, випорожнила всі комори і склади, а тепер вони не швидко наповняться, — на те відповідає Зима.

— Мені жаль тих людей, — каже Літо, — мушу спішитися й обдарувати їх усім, чим зможу.

Ця скупа й бідна Зима часто замість одного кожуха надіває аж сім, а ще вихваляється своїми червоними чобітками й капелюхом. Саме на Стрітення вони обоє й борються. Не раз і посваряться. Літо каже:

— Я ліпше від тебе, бо даю до життя чоловікові хліб, овочі, у мене всі вільні, веселі, я всіх кормлю, а ти згонюєш людей у кучу, як свиней, і вони тісняться, аби лиш нагрітися.

— Якби не я, то ти спаршивіла би! — на те сердито відповідає Зима.

Як переможе Літо, настає тепло, як на, — Зима триває далі.

Колись у незапам’ятні часи Дажбог-сонце зродився із золотого яйця. З тих прадавніх часів Дажбог і по сей день творить у кожному яйці життя, часточку червоної крові. Ось чому з найвіддаленіших часів писанку фарбують у червоний колір та пишуть при Живому вогні, який вважається найвищими чарами від злих духів.

Та найбільша жертва сонцю і заразом усім богам у Сварзі — хліб Коровай. Підпалюючи дрова кількома галузочками свяченої верби, господиня замовляла: «Свята пасочко, будь велична і красна, як сонце, бо сонцю тебе печемо. Хай усі в родині знають коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко й красиво росли, як ростеш ти. Світи нам, паско, як світить сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична...»

Рано—раненько на Великдень йшли дівчата в садок, ставали під яблунею, лицем до сходячого сонця і молилися:

Після молитви дівчина позначала дерево, під яким стояла. Коли дерево зацвіте, рвала цвіт, плела з нього віночок, клала на голову і ним чарувала любов.

На Великдень люди широко відчиняють віконниці, усувають все з підвіконь, щоб увійшло до хати чарівне проміння, а з ним цар неба, бог достатку, який приносить у дім щастя і здоров’я.

Особлива розмова в Дажбога з дітьми. Сонце—Дажбог любить слухати, як вони благальне співають: «Ой ти сонечко, засвіти. Землю нашу матінку пригорни, пригорни...» Діти — то божі квіти; тому до них така щира любов сонця. Бо у дитячій молитві невинність та сама святість. Діти впевнені, що сонечко чує їхні молитви—пісні, і на їхнє прохання пригортає матінку—землю ласкавим теплом та вкриває квітами.

Найвищу яру силу Дажбог-сонце знаменує в день бога Купала, коли весь світ і всі могутні боги беруть участь в торжестві шлюбу на честь бога літнього сонцевороту Симаргла—Семиярила з богинею води Даною.

Щоб заворожити сонце і спрямувати його дію на що—небудь у давнину, чародії обв’язували те, що зачаровували, золотою ниткою і прив’язували до себе, коли появлялись перші промені сонця. Всі рослини, які мають знаки сонця в своїх коренях і стеблах, коли їх зрізають, вважаються сонячними. Найулюбленішою квіткою Дажбога є соняшник: «На сонечко я схожий і сонечко люблю, до нього повертаю голівоньку свою». Соняшник, як і інші сонячні рослини, стрічає схід сонця, а потім повертає свою квітучу золоту голівку за рухом сонця, щоб з ним увечері попрощатися. Сонячними птахами, які аплодують сходячому сонцю, кличучи його і пробуджуючи, вважаються півень, ворон і сокіл.

Внуки Дажбожі перед народженням були в сонці, а тому шанують свого бога. Земля, наповнена його життєдайним сім’ям — світлом, його вічністю та безмежністю, — то для орія вічна спадщина. А тому палкі молитви орія—хлібороба спрямовані на схід, де розпочинається день, де народжується життя.

Люди рівні перед небом, усім однаково дарує своє проміння сонце. Та не однаково приносить воно світло в душу. Душа освітлюється світлом знань і любові сонця—неба. Головне, як навчав колись великий наставник орійців Рама, з повагою треба ставитись до свого Я, до свого Генія, бо горе тим, хто зло називає добром, тьму —світлом, а світло тьмою. Немає віри вищої за Сонячну Віру! Від первовічних голубих вод широких річок, від золотом покритих восени їх берегів приноситься до Дажбожих нащадків той далекий бронзовий дзвін славного минулого предків.

Крім того, що сонце приносить кожній родині, кожній людині, добро і тепло, Дажбог пильно стоїть на сторожі законів предків. Люди, в душах яких діє зло, віддаляються від світла добра, сонця, віри та звичаїв предків. Грізним буває в своїй небесній карі до боговідступників Дажбог. Гряде тоді небесний грім, креше вогонь—Сварга блискавиці на голови тих, хто порушив священний закон зоряного неба предків.

Іменем Дажбог благословенне життя! Дажбог — святий дух Оріани. Тайнами Дажбога освячена воля і сила, слава і безсмертя синів і дочок, внуків та правнуків могутнього Роду. Немає віри вищої за Любов! Немає віри вищої за Безсмертя! Воістину великий і святий той шлях, який дарований людині небом Господа!

Дажбог, Даждьбог, Сонце-бог

Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. е. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.

В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.) було велике капище Дажбога — на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.

Зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Дажбога малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва. Культ Дажбога як головного бога Рідної Української Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979).

За Силенком, Дажбог — це свідомість . світу. Саме з цієї свідомості — самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили — й постала людина (слово «свідомість» Силенко виводить з санскритського «свідомая» що означає самоутвердження)

«Дажбог — це ДІЯ, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою — вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.

Дажбог — це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля.

Життя — в Дажбогові, і Дажбог в житті. Людина у свідомості світу, і свідомість світу у людині» (Л. Силенко).