Українська міфологія

Птахи

Птахи
Птахи

Після довгої та холодної зими приходить до людей паняночка — весна, богиня Леля.Уже на Стрітення 2 лютого, коли «лютий до березня в гості приїжджає» і коли Вирій-рай сполучається близько з небом, дітвора та і дорослі, знудившись за птахами з Вирію, виглядають своїх пернатих гостей. З країни Сонця і вічного тепла птахи приносять весну—літо. А ще наші предки вірили, що то в їх образі прилітають душі новонароджених і душі родителів—прародителів. Ластівочка на своїх крилах до господаря приносить радість—весну, жайворонок приносить весну на ниви—поля. Добрі вісники весни зозуля, соловейко, горлички — лісові, дикі голуби —садам, гаям та до лісу; воді — гоголь—качка, чорногуз—лелека, — він же приносить і новонароджених дітей. Усе лихе до лісу приносять злі птахи — шуліки, сичі.

З першими весняними дощами, коли Земля—Мати радіє та зеленіє птаство починає своє нове життя. В цю чарівну пору пташечки шукають свою пару, а з’єднавшись у парочку, залишаються вірними один одному і все своє пташине життя проводять разом.

Для орія—хлібороба разом з ласкавим сонцем птахи завжди приносять задоволення та радість буття. Постійно наші пращури ставилися до птахів з любов’ю, бо їхня чарівність, красивість і грація, спритність, довіра і прихильність, а особливо приємний спів викликали в них захоплення, заспокоювали та хвилювали душу. Ця особлива любов дідів—прадідів до перелітних птиць оможливила багатьох із птахів зробити священними, або інакше тотемами. За давніми віруваннями Бог—Творець вселив у таких птахів душі дідів—прадідів та надприродні сили. Тому вони прихильні до людей, життєдайна радість їх допомагає людям у господарстві, в збереженні урожаю, плодів, здоров’я, добра і щастя.

Незліченна кількість приказок, легенд, прислів’їв, казок, пісень пов’язано з птахами, їх щебіт — то щедра, ласкава та добра усмішка Леді—Весни.

Господарі дуже раді, коли на їх обійстя завітає лелека. Як тільки ця велика птиця вгледить покладене ким—небудь на хаті • чи на вершечку дерева старе колесо від воза, зразу починає зносити галузки й мостити гніздо. Чорногуз—лелека—бусел — розумна птиця, знає, що людина не робить їм зла і вже через кілька днів спокійно розгулює по подвір’ї, а коли господиня годує курей, то часто допомагає курам споживати харч. Погана прикмета, якщо хтось зруйнує гніздо, тому не уникнути нещастя: лелека неодмінно підпалить хату. і тому господар має берегти те місце, де лелека зробить гніздо. Птах пильно стереже свою оселю; повернувшись з Вирію на своє місце, лагодить гніздо й летить зустрічати свою пару. Повернувшись через три—чотири дні з чорногузихою, живе та прилітає уже з нею. Незадовго до відльоту лелеки збираються десь на болотистій галявині у значній кількості — 20—30 і навіть 50. На «чорногузячім суді» вибирають ватажка, щось клекочуть, слабких чи калік на цьому зібранні закльовують, а потім десь у кінці липня здіймаються й вилітають на зиму у Вирій. В одній стаї число їх може досягти кількох тисяч осіб. А навесні раптово для господаря повертаються на своє попереднє кубло. Враження таке, ніби ніколи звідси не відлітали.

Дітвора побачивши навесні лелеку не стримує свої радості: пританцьовує, підскакує і запрошує птаха:

Лелеко—татку,
Збудуй у нас Добру хатку,
Та виведи діток.

Коли дівчина вперше навесні побачить лелеку, що летить, —значить вийде того ж року заміж; коли побачить бусла V гнізді — буде сидіти ще рік, не прийдуть старости. Молодій жінці, яка недавно замужем, говорять: «Скоро лелека тобі подарунок принесе». Коли народиться дитина, то батьки дітям кажуть, що то «лелека принесла».

Надзвичайно вшановувалися птахи сонця. Таких птахів ніхто не мав права не лише вбити, але вважалося великим гріхом завдати їм щонайменшої кривди. Не можна торкатися гніздечка, а тим більше заглядати до нього, де птиця вивела пташенят.

З веселим «кру—кру» повертаються навесні журавлі, бо вони несуть з Вирію—Раю нові душі, що будуть навесні та влітку народжуватися. Щоб дітям весело і щасливо жилося цілий рік, треба, побачивши журавлів, які летять ключкою, казати, що то не журавлі летять, бо журба буде, а «веселики».

Поселяються журавлі на великих болотах, але недалеко від господарських полів. Ці птахи люблять ходити поважно і граціозно. Глибоко заходять у воду, вміють плавати та гарно літають, ширяючи у небі описують великі кола. На землі, коли в них є бажання, забавляються веселими стрибками, піднімають із землі та кидають вгору тріски і камінчики, знову ловлять їх, танцюють і таким чином виражають свою радість до життя. Ні один інший птах так тісно не зближується з людиною, попавши в її товариство. Своєю поведінкою він приносить людині неабияке задоволення. Журавель ознайомиться з кожним кутком обійстя, вміє добре розпізнавати характер інших людей чи тварин. Він любить скрізь порядок, не терпить сварок іншого птахства, карає сердитим криком чи ударом дзьоба винуватців, а гідних удостоює ласкою і танком. З сумним «кру—кру» відлітають у Вирій журавлі, бо несуть з собою грішні душі і про це своїм сумним співом сповіщають всім.

Священними птахами в древній Оріані вважалися соловейко, зозуля, ластівка, голуб, ремез, жайворонок, гайворон, перепілка та багато інших. Недоторканими були навіть недобрі віщуни, як сова, пугунькало—сич, злодійка—сорока й ворона. Дозволялося вбивати шуліку, як шкідника, диких гусей, куріпок...

Птахи починають свій день радісним дзвінким співом. Лише після ранкової пісні до сонця при сході вони починають шукати свій корм. Майже всі птахи їдять два рази в день: рано і ввечері, а хижі — один раз у день. Весь інший час птахи проводять у щебетанні, розділяють свою радість між собою, поки, врешті, втома не припинить прояви їхньої любові до довкілля.

Цілою родиною вечорами виходять усі на селі до саду, щоб тільки послухати соловейка — віщуна добра та кохання. Шанується й ворожка—зозуля, бо вона віщує весну, а ще вважається віщим птахом, бо пророкує людині добре, чи й недобре та скільки вона буде жити років. Зозуля кує тільки навесні від Благовісника до Купала, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «подавиться» і перестає кувати. Коли весною людина вперше почує кування зозулі, і при собі має щось дороге і близьке, а в кишені є гроші, то щаститиме їй цілий рік. Наші батьки—діди вірили в те, що в зозулі зберігаються ключі від Вирію, а тому у ключниці є на то дуже вагоме право летіти першою і останньою прилітати звідти,

Найбільше у піснях та переказах згадується про ластівку. Вона після лелек друга улюблена птиця. Ластівка кладе своє кубельце то над вікном чи над дверима, а найчастіше в стайні чи в клуні. Там, де оселиться неодмінно буде щастя, бо це вона першою приносить весну з Вирію, кохання—парування молоді, приплід худоби. Не вільно брати її до рук, а хто візьме, того обсяде ластовиння. Коли ж хто—небудь зруйнує гніздечко, ластівка неодмінно принесе вогонь і підпалить хату. Одного разу, коли хата горіла, то ластівки літали, цівікали й промовляли:

— Ви нашу хатку зруйнували, а Бог вашу.

Якщо ластівки залишають будь—яку місцевість, то там слід чекати мору на людей. Великими ворогами ластівок є горобці. Часто залазять у гніздечко і не пускають туди ластівок. Тоді з іншими ластівками вони приносять з річок болото й замуровують горобців. Взагалі горобець здавна має недобру славу. Якщо він б’ється в шибку, то це прикмета, що буде в родині мрець чи якісь погані вісті.

Діди—батьки згадували, що колись ще не одну тисячу літ тому, а ця історія передавалась від покоління до покоління, ластівки у день відльоту, а цей день припадає на 14 вересня, коли люди відзначають свято Вирію, або свято проводів птахів, коли просять їх, щоб передали звістку душам предків, зібралися, щоб вибрати собі ватажка, почали пригадувати, хто протягом минулого літа найбільш шкодив їм. Люди в цей день прощалися —з теплом, молилися до душ—Лада та здійснювали магічний обряд поховання пташиного крила. Так—от найбільше скарг припало на горобців. Разом скаржились вони і на тих нечемних дітей, котрі руйнували гнізда чи викрадали з них яєчка. Боги навчили їх кари цим шкодникам та й розпорядилися, щоб ластівки не летіли повітрям у Вирій, бо то для них буде велика втома та й від шулік небезпека. Відтоді ластівки ховаються у криницях, бо відтіля через підземне царство ближче до Вирію—Раю. Ось чому в селах восени не вичищали криниць, аби не заважати ластівкам вчасно дістатися Вирію. Після відльоту ластівок помітно зменшується і горобців. Предки колись казали, що то їх за ті злі вчинки, згуртувавши грішників окремо, вітром відгонить Очеретяний на Лису гору до дідьків і відьом. Грішників нечистий використовує як їжу для свого перезимівку. Решту, перерахувавши, Очеретяний віддає Водяному.

Горобці завдають великі збитки селянам: псують плоди вишень, клюють пшеничні зерна, п’ють просо, коноплі, соняхи. Восени горобці гуртом великими зграями нападають на посіви. Тоді люди вдавалися до молитв і заклинань, а щоб убезпечитись від нашестя виставляли різноманітні опудала.

Про жайворонка наші діди—прадіди казали, що весною він бере соломинку у дзьобик, летить вверх до сонця Дажбога й співає: «Урожай, урожай, теплий дощ на врожай!» Потім сідає на полі й показує де має бути врожай й мусить падати дощ. 9 березня на честь жайворонків, що цього дня вилітають з Вирію, печуть з тіста сорок пташків і роздають дітям, а також варять галушки і кожен має з’їсти сорок галушок. Свято Сорочини — це своєрідна жертва» польовим духам, опікунам нив, рожаницям, душам дідів—прадідів, що саме в цю пору прилітають на рідну ниву.

Дуже рідкісна птиця, яка в’є своє гніздечко не на суку чи в дуплі, а підвішує на гілці, є ремез. Вітер увесь час гойдає це гніздечко, в якому колишеться пташка. Людина, яка знайде ремезове гніздечко, буде щаслива, бо воно чарівне, лікує від лихоманки та інших «лісових» хвороб. Хлопець, який знайде ремезове гніздечко, буде мати щасливе одруження з вимріяною нареченою.

Багато веснянок—гаївок присвячено цій чарівній пташці. В них оспівується хвала та зустріч весни в лісі, краса та праця, ’що завершується одруженням, любов’ю, родинним поетичним гніздечком, своєрідним символом життя на землі, вічності людини.

Ой ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на льодоньку.
Буде льодок розтопатгі,
Твоє гніздечко забирати!
Увий собі в темнім лісі,
В темнім лісі на орісі.
Будуть горіх оббирати,
Твоє гніздо оглядати.
Ой ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на орісі, —
Будуть горіх оббирати,
Твоє гніздо обдирати.
Ой ремезе, ремезоньку,
Увий гніздо на сосонці —
Сосна завше зеленіє,
Твоє гніздо рум’яніє!
Ой ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на сосонці.
Будуть сосну обтинати,
Твоє гніздечко розтрясати.
Увий собі у дівиці,
У дівиці, у світлиці,
Там їй будеш приспівати,
Будеш її радувати.

Символами засмученої жінки, тужної долі є чайка, горлиця, перепілка та лебідка.

Своєю одвічною любов’ю до птахів людина вшановувала свій рід

у звертаннях: батечку—сизий, матусенько—ластівойко, мамунейко—зозулейко, сестричко—перепілочко, братику—орле сизий, милий соловейку, матінко—голубонько, братику—соколю.

Сокіл шанується у людей як символ хоробрості, молодості, сили, розуму, а також як символ Роду, охоронець Дерева Життя та живого вогню Алатиру. Він, як і орел, має великий вплив на людину. Не один раз на полі брані ці птахи віщували перемогу орія над ворогами. Вони здатні розповісти про «всю правду й неправду», бо далеко бувають і багато бачать. І справді, лише від них, бо то чи не єдиний свідок, від якого мати дізнавалась про долю, а чи про смерть сина, збитого буйними вітрами, виснаженого голодом або холодом.

Інших птахів, таких як пугач, сова, сич, ворона, люди боялись, бо вони з глибокої давнини — вісники недоброго. Приміром, сова: на свою жертву нападає несподівано вночі, а тому віщує біду і смерть. Кажуть, коли серце сови положити на груди сплячого, то та людина розповість всі свої секрети. Однак сова бачить уночі, що є ознакою бути обережним.

Особливо великі зміни віщує ворон—птах. Кажуть, що хто носить на собі серце ворона, зовсім може не спати, а коли ворон сяде близько хати та тричі закряче — ждати недоброго. Ворони відчувають зміну погоди. Разом з гайворонами та кречетами іноді влаштовують зловісні хороводи, які віщують загальну біду, як наприклад нашестя ворогів. Зловісний крик над головою воїна віщує смерть:

Ой у полі чорний ворон кряче,
Тож мою голову він баче.

За повір’ям, ключі від Вирію колись були у ворони, але вона якось прогнівила Дажбога й ключі передали іншому птахові, а всі звірі і птахи відтоді перестали розмовляти людською мовою.

Сороку, кажуть, створив чорт, а тому вбиту сороку чіпляють у конюшні, щоб зберегти від нечистого коней. Сорока на своєму довгому хвості приносить новини, а як кричить на хаті або біля хати, то будуть гості.

Божим віщуном з сивої давнини є півень, бо він птах сонця, що своїм гімном—співом будить його. В давнину селяни взнавали скільки пройшло ночі і коли треба вставати на досвітні зимові роботи. Спів півня настільки регулярний, причому буває неодмінно опівночі, в час діяння злої сили. Коли чарівний птах проспіває своє голосне «ку—ку—ріку», по «третіх півнях» перестає діяти та зникає всяка нечиста сила і починають діяти добрі сили, прихильні до людини. Першим криком він проганяє злих духів, другим мерців, а третім — відьом і злих ворожбитів. Навіть лев — цар звірів боїться цього птаха. Доброю прикметою вважається саджати півня у новозбудовану хату, перш ніж оселяться там люди. Коли півень заспіває невчасно — це на зміну погоди.

Птахи віщують майбутнє по тому, як летять. У давнину волхви розуміли і брали до уваги швидкість польоту, скільки їх, в якому числі вони летять разом, чи летять направо. Приміром, коли журавлі летять швидко, це вказує на велику бурю, коли летять помалу і тихо — віщують добру погоду. Погана прикмета, коли летять разом два шкідливих птахи, що віщує неспокій та якусь небезпеку.

Божою пташкою з давнини вважається і бджола, бо вона освячує свій мед. Віск також святий. Живий вогонь воскової свічки —священний і є найвищою жертвою Всебогу, його богам та зоряному небу предків.