Українська міфологія

Ярило

Ярило — бог молодого кохання та парування. Бог любовних пристрастей та дітороддя.

Ярило
Ярило

У день Благовісника 25 березня прокидається від довгого зимового сну великий грім, щоб надати землі і людям зцілющої сили. То бог Перун тоді пробуджує його, розбиваючи важким молотом обледенілі хмари мороку і тьми. Тієї ранньої весняної пори, коли син Божий Урай—Рай тільки починає сприяти родючості рослинного та тваринного світу, приходить до людей ласкаве сонце, сонце молодого Ярила, який знову пробудився для цієї чарівної пори молодого кохання та парування. Його яра сила відчувається скрізь на довкіллі. Кожною рослиною, квіточкою, кожним першим співом весняної пташки бог Ярило поширює всеправедне світло Дажбога, щоб возвеличити ранішній весняний світ та збудити його запліднюючу силу. Буйним, пристрасним у ярінні, палаючим у любові, охоронцем від усього злого й ворожого — таким споконвіку уявляли наші пращури бога Ярила навесні. Саме цим він схожий на свого побратима миловидного бога Купала, що діє влітку.

Великі боги свято народження Ярила ще в ті далекі предковічні часи відзначали з особливими почестями. Заразом боги торжествували блискучу перемогу над Марою та Чорнобогом. Саме тоді був створений світ і відбувся тріумфальний в’їзд Сонця—Дажбога на золотій колісниці під Вселенську браму зодії Тільця! Дев’ять священних днів і ночей Перун громом і блискавкою знаменував ту велику радість сонця Ярила, сонця Бика, Тільця, Тура, що стало символом дужої чоловічої наснаги та пристрасті. Відтоді люди на святі Тура ритуальне приносять у жертву богові молодого бика. В ці дні чоловіки на майданчиках та околицях міряються на силу, спритність та влучність стрільби з лука. Цього ж дня поминають померлих родичів. Веселяться тоді боги, що дарували вічне молоде завзяття, та і самі в цю пору стають ще молодшими, бо й омолоджується весь стародавній світ: оживають первісні води, воскресає вогонь, блискавка і грім та плодюча сила неба і землі. Первісна вода — то Божа роса, яку випускає на землю Божий ключник Урай—Рай, щоб усе живе умилося життєдайною силою.

У день весняного Нового року люди тільки закликають та благають весну, запрошують піснями й хороводами до себе в гості: щоб принесла свої дари людям, тваринам і рослинам, землі і воді.

Нарешті господиня—весна зійшла на землю в сонячній розкішній сукні з квітів та зелені! Все повинно тепер бути в парі! Так і Ярило не може допустити самотності квітучої пори. Так і Леля, богиня весни, не може жити без усеохоплюючого кохання.

І в день, і в ночі ходить босоніж Ярило по полях, лісах, садах... Завжди у білій полотняній одежі, з вінком весняних польових квітів, а в руках носить серп та жмут дозрілого колосся і пшениці, бо то для людей — ознака доброго врожаю та благополуччя. Куди не ступить він ногою, там жито копою, а куди не зирне — там враз колос зацвіте. Люди, котрим пощастило бачити його, розповідають, що в правиці в нього мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро.

Скрізь, де не прокотить ясне—красне сонце Ярило, там з’являються перші сходи ярих, квіти зацвітають, птахи щебечуть. Гляне на дівчину — серце коханням спалахне; подивиться на молодого хлопця — кров у жилах закипає.

Особливо завзятий яр—Ярило в любовній пристрасті, бо він — бог дітороддя. Саме в цю пору розмаїття весни і виходять надвечір дівчата з духм’яними вінками квітів на голові та хлопці у святковому білому одязі на Ярилове поле водити хороводи і співати величальні ярильські пісні. Незчуються, як місяць сховається, ніч мине, зорі погаснуть і роса засяє на траві... Все бог готовий віддати тим, хто шанує його, особливо сіячам і всім, хто встає до схід сонця, але і забирає всі дари назад, якщо хтось нехтує ним.

На хвалу сонця Ярила, вічності і неба людського буття, в день святого Урая—Рая, коли вперше худобу виганяють на пасовище, з давніх—давен за традицією предків наші пращури оздоблювали бика кольоровими стрічками матерії й квітами та водили по селу. Кожен стрічний мав пригостити священну тварину. Доброю ознакою вважалося, якщо бик—тур буцне даючого пожертву, бо тоді він надає людині здоров’я та плодючої сили. Після обрядового водіння бугая аж на третій день його пускали в череду. Таким чином бик уособлював священного Небесного Тільця, якого наші предки вшановували ще у IV—IIІ тисячолітті до н.е. і з тих часів став творцем земного буття та символом орія—хлібороба.

Згодом настає пора, коли Ярило уже все запліднив і повинен завмерти на зиму, щоб навесні знову пробудитися, а тому його треба з веселими піснями та іграми гарно провести. Плодюча та палка пристрасть сонця Ярила, після купальських днів досягши своїх Семияриловських висот, йде на спад; далі вона вже не творить, а губить й руйнує. Однак провести ярого бога годиться з почестями. Здебільшого це свято символізує тріумф життя над смертю і відзначається з 20 червня по 3 липня, коли і бог Перун—громовик іде на спочинок та замикає у сховок свій бойовий важкий молот.

Оскільки кожен раз навесні Ярило народжується, а з початком літа помирає, то йому вдячні пращури завжди влаштовували веселі похорони: чого сумувати, коли все минуще, навіть смерть, адже після зими знову прийде сонце—яр і знову треба буде жити яро.

Отож по обіді жінки й чоловіки, бо на ці «сороміцькі» забави ні дітей, ні молодь не запрошують, ішли до шинку, де веселилися до самого вечора. Всі ці літні Ярильські святки відбувалися всюди з різними молодецькими забавами та ігрищами, а після заходу сонця відбувалися похорони Ярила. Це вже було наприкінці свят, бо тоді Ярило повертає сонце на зиму, а сам втрачає свою «припікаючу» силу. Тоді Ярила називають Кострубоньком і водять особливий танок, у якому одна дівчина посеред кола, зображала померлого Кострубонька, у той час, як її подружки співали кілька разів, ходячи навколо неї:

Помер, помер наш Кострубонько,
Помер, помер наш голубонько!
Кобило ж наша білобокая,
Не впади з моста,
Не вмочи хвоста!

Нарешті дівчина, що зображає Кострубонька, підхоплюється, а подружки її співають весело й голосно:

Ожив, ожив наш Кострубонько,
Ожив, ожив наш голубонько!

Заздалегідь спеціально виготовлене молодицями солом’яне опудало у вигляді чоловіка клали в приготовлену домовину. Причому особливу увагу молодиці приділяли дітородному органу опудала Ярила. Потім чоловіки несли це опудало, ніби покійника, у ліс чи до води. Дорогою співали сумних пісень, а молодиці голосили: «Помер Ярило, нема Ярила!..»

Що ж я, бідна, учинила,
Кострубонька не любила!

Коли його вкидали в яму й засипали землею чи топили в річці, жінки оплакували, приказуючи, який він хороший та послужливий і що то за життя буде, коли його вже нема?

Коли ж Ярила поховають, усі разом водять хороводи, співають жартівливі пісні, бо то велика радість, що вже Ярило знову на цвинтарі.

Різноманітних обрядів, пов’язаних з похоронами Сонця-Ярила, у наших пращурів було безліч. У деяких місцях ховають Ярила, якого зовуть ще Кострубонька, у інших гонять шуляка, бо то ніби смерть, а тому її треба прогнати геть як лихі хвороби. Хоча смерть із чорним покривалом та й ще з косою за плечима, та все ж прийде пора і вона утече, як та стара баба Зима навесні, коли воскресає яр—сонцем природа, а Господь благословляє весь світ на многії, многії літа.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Ярило

Ярило — бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила — ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові — вінок квітів як символ вічності і неба. У лівій руці — пучечок житніх колосочків — знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити ЯРО. На грудях Ярило носив, згідно з повір’ям, зображення бика — символ дужої ярості і пристрасті. (За П. Трощиним).

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.