Українська міфологія

Чорт, нечистий, дідько, біс, щезник

Чорт (нечистий, дідько, біс, щезник) — як і всяка нечиста сила має людську зовнішність, але з рогами. Ці злі тварини водяться по безлюдних, запущених місцях: в очереті, бур’янах, бузині, в болоті й під землею.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Чорт, нечистий, дідько, біс, щезник, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий

Чорт (нечистий, біс, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий) — міфічний злий дух.

Чорт може набрати вигляду людини, але і його чортячу подобу інколи видають ріжки, рило, шерсть, хвіст, копита.

Чорти вигадали пиятику, курево, лайливі слова та інше.

Як і люди, вони родяться, одружуються, та тільки не вмирають. Чорти мають свою чарівну силу тільки вночі. ж Нечисті водяться у безлюдних, запущених місцях: очереті, бур’янах, болоті, біля млинів, на перехрестях доріг. Але постійним їх мешканням вважається пекло, де чортами керує вій.

Джерело

  • Легенди та міфи України / уклад. В. П. Товстий. — Харків: Промінь, 2005. — 64 с.: іл.

Чорт, нечистий, дідько, біс, щезник, щезлий, щезби, глібко, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий, диявол, сатана, шатан, він, той, злий, нетрудний

Чорт (нечистий, дідько, біс, щезник, щезлий, щезби, глібко, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий, диявол, сатана, шатан, він, той, злий, нетрудний) — один з найрозповсюдженіших негативних персонажів стародавньої української міфології та демонології християнської доби. За найдавніших часів носив ім’я й подобизну ЧОРНОБОГА, котрий був антиподом БІЛОБОГА і всього прекрасного на землі.

З розвитком матеріального та духовного життя давніх українців Чорнобог «переполовинився» на ЧОРТА і ПЕКА, володаря ПЕКЛА (за старовинними міфами, ЧОРНОБОГ і його дружина МАРА спородили ЧОРТА, ПЕКА та інші злі сили).

Уявлявся Чорт вельми різноманітно. Переважно — це худорлява, рухлива, гола людиноподібна істота невеликого зросту, з рудою шерстю, що густо вкриває все тіло. Має коротенькі ріжки на круглій свинячоподібній голові. Очі круглі, малі, червоні. Замість носа — свиняче рило. Зуби дрібні, але гострі. Кігті — на руках, ліктях, колінах і ногах. Довгий вертлявий хвіст. З одягу — куці ногавиці.

Здатен блискавично переміщуватися в повітрі й миттєво перевтілюватися в людей, звірів і неживі предмети. За легендами, найчастіше перевтілюється у вовка, «знайомого кума», вояка, барана, кота, півня, мишу і т. п. Молоді чортики прибираються у вродливих парубків, приходять на вечорниці з горілкою («чортове пійло», «чортами вигадане») та ласощами, пригощають дівчат, зманюють їх, лягають спати з ними й залоскочують до смерті.

За легендою, Чорт спочатку був один на увесь світ (як син ЧОРНОБОГА і МАРИ) Але йому надокучило «без товариства», і він пішов у Вирій до Білобога, заклявся не робити зла людям, а за те — дати йому «товариша». Білобог повірив ЧОРТОВІ й дозволив підійти до озера, вмочити у живу воду пальця й стріпнути позад себе, внаслідок чого з’явиться «товариш». Однак ЧОРТ умочив не пальця, а всю руку та як став нею стріпувати, то з безлічі крапель утворилися тринадцять чортячих полчищ («дружин»), які тут же збунтувалися проти Вирію. Розгнівані боги скинули чортів з Вирію. Вони летіли до землі, за легендою, сорок діб, а коли Білобог сказав «амінь», то «кожен де був, там і лишився: у воді — водяник, у лісі — лісовик, у болоті — болотяник, у полі — польовик» і т. д.

Чорти, за повір’ям, — безсмертні, їх «ніщо не бере», окрім стріл Перуна. Тільки блискавка Перуна може вбити чорта навіки (в цій особливості вчувається старовинне походження міфа). Тож, якщо блискавка спалила дерево, під ним перебував чорт; коли в грозу згоріла хата — туди забіг був дідько.

Чорти, згідно з повір’ям, поділяються на «дурних» і «мудрих». «Мудрі» навчили людей добувати вогонь, робити вози і млини, пекти хліб, ковалювати, мірошникувати тощо. «Дурні» — вигадали горілку, корчму і корчмаря, куриво, люльку, злі слова і т. п.

Бувають і «збиточні» чорти, які їздять верхи на конях, аж з тих піна летить, перевертають вози з снопами, б’ють людей, топлять їх у воду тощо. Є повір’я і про «справедливих» чортів: бідний брат, якого зухвало обдурив і прогнав старший, приносить скромну вечерю старцеві (перевтіленому ЧОРТОВІ) й одержує щедру винагороду, ціле багатство, а коли приносить вечерю багатий, його «старець» карає і т. д.

За легендами, чорти люблять позбиткуватись над людьми: п’яного проведуть буцімто в розкішний палац, нагодують, напоять «заморськими винами», укладуть у перину, а коли чоловік проснеться, помічає, що лежить у калюжі серед болота. Особливо розповсюдженими були народні оповіді про «знайомого кума», який кличе родичів у гості, наливає їм чарки, а коли вони перед питтям перехрестяться, бачать, що сидять на цямрині й тримають у руках очеретинку і т. п.

Численні міфи, легенди, оповіді про Чортів відігравали позитивну роль у боротьбі проти зла і злодіянь, в утвердженні здорової народної моралі. (За В. Гнатюком).

Походження та примітки

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.

Чорти

Походження, розмноження, зовнішність, перевтілення. Розумові здібності, винахідливість і угоди, житло і власність, охорона скарбів. Різновиди чортів: домовики, лісовики, водяники та вогненні змії.

Хоча в Малоросії ім’я чорта згадують вголос, лише попередньо перепросивши, проте як у друкованих етнографічних матеріалах, так і в устах народу, чорт має дуже багато назв. По перше, його, між іншим, називають сатана, біс, той, рябий 1. По-друге, він відомий ще як: сатанаїл, сатанюк, ідол, ізвир, фіон, ірод, змій, демон, диявол, дябел, чорт, чортяка, чорний, проклятий, лукавий, нечистий, нечиста сила, несвідомий дух, куций.

Походження фантастичної істоти, відомої під такими назвами, можна простежити в наш час, взявши до уваги такі відомості. В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів — духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким. Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. Бували випадки самовбивств і вбивств з метою помсти ворогам після смерті в образі злого духа 2. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами — лаврами 3. У малоросіян потопельники, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників 4. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні 5. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого — первинний тип надприродної істоти, духи-душі, генеалогія яких з часом втрачена 6, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот 7.

Далі розмноження нечистих відбувається трьома шляхами: викрадення дітей, шлюб із жінками або між собою. Чорти забирають проклятих матір’ю дітей 8; вони у вигляді вихора можуть вхопити і не проклятих, як видно з народної оповіді, записаної в селі Литвяки від Н. Кедевої: «На полі жали чоловік та жінка, а вихор схвативсь, по долу котився, як ухопить дитину — та вгору. Біжать ті люди, кричать: «Рятуйте, рятуйте! Вихор дитину вхопив!» Давай вони пашнею махать навхрест. Нечистий той як з півверсти ніс дитину, потім ниже, ниже. Спустив. У тиждень померло». Чорти також підкидають жінкам своїх дітей (одмінків), якими вважаються діти, хворі на англійську хворобу 9 o1. Лютер o2, визнавши хлопчика в Десау таким підкидьком, радив його вкинути у річку 10. Щоб запобігти подібним підмінам, майже всюди біля породіллі ставлять палаючу свічку 11.

Що ж до стосунків з жінками, то чорти з’являються до дівчат в образі парубків, між іншим, і для того, щоб женитися. У народній оповіді, записаній мною на Лубенщині, дівчина лише тоді, коли зачепилася і впала, помітила, що наречений її — чорт o3, і відмовила йому. В багатьох народних оповідях Лубенського повіту чорт іще приходить до безутішної вдови в образі покійного чоловіка. Наприклад: «Чоловік з жінкою жили хороше, потім він умер. Скучала вона за ним, каже: «Коли б же він прийшов до мене!» Наварила вечерять і сіла, та знову: «Коли б мені, Господи, Василь прийшов». Коли гука: «Марія, одчини!»

Одчинила вона, — коли Василь. Посідали вони вдвох вечерять. «Буду я, — каже, — до тебе ходить, буду і тішить, і буду тебе любить». Послали постіль і полягали спать. І він до неї ходив так, що неділь зо двоє, і вона зробилась гладка — так він її втішив. Стала вона кумі своїй хвалитися: «Кумо! До мене чоловік ходить». Кума пита: «Який?» — «Мій Василь». — «Е, ні, кумо, то не Василь». — «А що ж воно таке?» — «А ти з ним удвох вечеряєш?» — «Вечеряю». — «Навари вечерять і вріж йому скибку хліба і солі, а ложки не вмочай в страву. Та впусти ложку додолу під стіл і тоді побачиш, які в його ноги». Зробила вона так, та як глянула, а в його ноги у вовні. Вона злякалась, а він пита: «Чого ти мене лякаєшся? Тепер холодно, я грошей ніде не зароблю, то я поліз на хату, та взяв кожух, та пошив собі кожушані чоботи — того в мене і ноги такі страшні тобі, а ти не бійся мене, стели постіль та лягай спать зо мною». Так вони ту ніч переспали. Вона на утро пішла до куми знов, каже: «Еге, кумасю, правда ваша, — каже, — ноги в вовні, ще й хвіст ззаду». А кума каже: «Тепер ти, кумо, вечерять не вари, а візьми своє благословеньє o4 та, як прийде, то ти його перехрестиш та швидко тікатимеш до мене». Прийшов він до неї, ще й сонце не зайшло. Вона й перехрестила його своїм благословеньєм та й тікає прямо до куми. Він за нею в погонь. А кума вже одчинила двері сінешні і хатні. Вона мерщій в сіни вскочила, а кума зачинила двері» (від селянки села Литвяки С. Пулькіної).

Подібні оповіді зустрічаються ще в збірниках Афанасьєва, Іванова 12.

Наші народні оповіді не містять ніяких подробиць про зв’язки дияволів із жінками, але, за одностайним свідченням відьом усіх країн Західної Європи, вияви ніжності в диявола — холодні, крижані 13. І все ж від диявола народжуються діти. Так, у 1743 році у Києві жінки вбили нещасну щойно народжену дівчинку, як «бісище» 14. Те, що в народі існує уявлення про шлюбне розмноження чортів у їхньому середовищі, доводить повір'я, що вихор і завірюха — то бісові весілля 15, а також перекази про народження чортенят 16, прийняття їх сільською повитухою, яка отримує за це полотно, що не зменшиться, доки не буде розмотаний весь сувій 17; крім того, існування багатьох варіантів казки про чортову матір, котра зображується звичайною малоруською бабусею, позбавленою, як взагалі вся жіноча половина нечистої сили, будь-яких демонічних ознак.

Ось як змальовує чортову матір, наприклад, п’ятигорська, Лубенського повіту, казка. Коли жінка, яку син послав до нечистої матері, зайшла в хату, «там у горниці сиділи баба, хазяйка, і спитала: «За чим ти прийшла?» Та поздоровкалась, дає їй гостинець, паляницю і каже: «Послав мене син до чортової матері, так я й прийшла». Хазяйка її пригостила добре, як слідує, випровадила її і дала булку». В литвяківській, Лубенського повіту, казці побачення з нечистою матір’ю зображується майже так само. Посланий до неї чоловік «підійшов під вікно і каже: «Хазяйка! Пустіть на ніч». Вийшла баба, одчинила двері та й каже: «Куди тебе Бог несе?» — «Послав мене брат к нечистій матері». Увійшов в хату, перехрестивсь. Баба каже: «Хай Бог помагає». Іншого посланця чортова мати ласкаво називає «синку» і дає йому добрі поради. Німецький чорт має ще й бабусю 18. Про таку малоросам нічого не відомо.

Чорти не лише народжуються й живуть, але й помирають. Їх їдять вовки, стріляють мисливці; у тому числі слане гний Семен Палій якось застрелив чорта. Їх вбиває блискавка і спалює сонце 19. Не лише слабкістю своєї природи український чорт схожий на давнього селянського бога пастухів Пана, а й зовнішністю: рогами, козлячими ногами у вовні, хвостом 20. Пальці в чорта криві 21. Ця зовнішність часто змінюється, залежно від обставин, з примхи чи за необхідністю. Часто з’являється він у вигляді баранця, білого баранця, вівці, барана 22. У французьких селян чорт також з'являться білим ягням, яке може скинути у воду необережного подорожнього, або ягням чорним, кульгавим. Зглянувшись, селянин бере його на плечі і несе. Ягнятко робиться все важчим і важчим, раптом із реготом оголошує, що воно — диявол, і тікає 23. Крім того, чорт перетворюється ще на козеня і коня 24 (за народним повір’ям, яке зустрічається у Чубинського (Труды т. 1., вып. 1. 49), кінь — це чорт, який перетворився раз та назавжди), в такому вигляді зображували його і малоросійські письменника Гоголь і Стороженко, а також на білу собаку, чорного півня 25, білого півня 26, ворона 27.

Чорт перевтілюється в різноманітні людські образи, наприклад, немовляти, як видно із такої народної оповіді: «Сиділа жінка з дитиною ізвечора, а чоловік спав. Коли чує — щось шумить, мов іде. Під’їхав та й гука: «Одчини, молодице!» А вона злякалась, впустила дитину з рук та й мовчить, побіліла. А воно за вікном: «Одчини нам, хоч дитину переповить». Коли це дитина за вікном не своїм голосом: «Кова, кова!» Молодиця тоді на чоловіка: «Демиде! Демиде!» Схопився він до вікна, а воно як загуло, а дитина: «Кова, кова!» (Від селянки міста Снітин Харитини Олійникової.) В народних оповідях Лубенщини чорт часто з’являється у вигляді хлопчика з великими блискучими очима, також «хлопця такого, як орап» o5.

У такому ж вигляді зустрічається він у збірниках казок Рудченка і Афанасьєва 28. Часто диявола можна побачити в образі хлопця, який залицяється до дівчат, наприклад, у таких народних оповідях.

1. «До однієї дівки чотири роки ходив парубок. Потім він поїхав на поле, а вона не знала, що він поїхав. Вийшла увечері гуляти і догуляла до півночі. Нема жениха. Пішла у клуню спати. Лягла, лежить і дума: «Чи прийде, чи ні?» Приходить, сіло на підлогу, насіння луза із-за пілу. Потім як поросне лушпини — аж луна по клуні пішла. Вона говорить: «Се ти?» Мовчить. Лежить вона ні жива ні мертва. Потім схопилось, у долоні заплескало і хто й зна, де й ділось».

2. «Ходили на досвітки дівки, і в однієї жених був. Полягали спати, не діждали того жениха, і так, що вже всі поснули. Приходить щось під вікно і стукає. Дівка почула, думала, що то її жених, пішла відчинять. Дійшла до вікна, коли стоїть щось чорне вище вікна. Вона думає: «Чи він. чи не він?» Пішла, двері відчинила і пустила його. І думає: «Оце ж він увійде у хату». Жде, жде — немає. Острах її взяв, давай будить дівчат: «Ходім шукати, що воно таке?» І передивились — і нема нічого» (від селянки міста Снітин Палажки Одокієнкової).

Прикидається нечистий і сусідом селянина, як це бачимо з такої оповіді: «Покійний Савка їхав з ярмолку ніччю. Стріча його мужик і каже: «Здрастуйте! Підвезіть мене». Савці він показується мов сусіда. «Сідайте, — каже, — підвезу». Сів той на віз. Так важко стало коняці везти, що й не підвезе. Приїхали додому; встав Савка, товариша нема — дівся, хто й зна де». Шукає Савка, каже: «Я з товаришем їхав». — «Да Бог з тобою, де той товариш? — каже жінка. — Покликать товариша вечерять?» Шукали, шукали, не найшли. Повечеряв Савка, ліг спать — на возі щось пищить, потім стогне. Іззива він посемейство — не чуть. Та, мабуть, так із тиждень Савці було: все присоглаша: «Сідайте коло мене, вечеряйте!» А то забувається, біжить. Поки не освятили хати; аж тоді нечистий годі, одсахнувсь.

Нечистий подарував Савці накожні (від Н. Кедевої, село Литвяки).

В іншій народній розповіді Лубенського повіту чорт у вигляді товариша селянина, який ішов зрізати очерет, завів того далеко в болото.

Чорт, який наймитує у господарів, — улюблена тема народних оповідей. Тут виробляє він дива: за одну мить скошує цілі лани пшениці, перевозить і обмолочує заразом скирди. У казках Афанасьєва він служить у гончаря 29. Він відробляє у бідняка за вкрадений останній кусень хліба 30. Цю ж тему використав Манжура у творі « Як чорт шматочок хліба одслужив». Вона ж уведена до повчальної комедії графа Л. М. Толстого «Перший винокур».

Іноді чорт з’являється у казках священиком, паничем, паном, подібно до західноєвропейських уявлень — кавалером з вогненним пером 31.

Усе це — зовнішні ознаки малоруського диявола. Розумові ж його здібності уявляються народові ось якими. У більшості розповідей чорт зображується дурнем 32: його обдурює наймит 33, б’є мірошник 34, б’є та обманює жінка 35. Чорт не вміє відгадати, на чому їде селянин, який в’їжджає на поле верхи на жінці 36. Чорт взагалі підкоряється бабі. Вона мучить, б’є, щипає чортів 37, стриже, обваривши голову окропом, боляче голить 38. Казки про нездогадливість чорта відомі у слов’янському, німецькому фольклорі 39 і у валлонів 40 o6, де чорт одержує за навпільну роботу на свою долю листя моркви, солому, як і в казках Рудченка. На підставі таких відомостей малоросійські письменники також зробили негативний висновок про розумові здібності чортів. Іващенко говорить, що чорт взагалі не дуже страшний, він простак і легко потрапляє в тенета 41. В. П. Горленко теж пояснює, що чорти у малоросійських казках комічно зображуються у вигляді куцих 42. Чубинський зауважує, що чорт швидше комічна, ніж грізна істота 43. Богданович у нарисах про Полтавську губернію називає його блазнем 44. Майже такої самої думки був і покійний Костомаров.

Чорт — сумнівний винахідник і технік. Його винаходи якісь недовершені. Він зробив віз, та не міг здогадатися, яким чином його вивезти із майстерні. Він винайшов вітряк, але не міг його добудувати 45. Інакше, втім, зображується такий винахід у народній оповіді, записаній у селі Хитці Лубенського повіту: «Зробив хазяїн млин зовсім і молоть пан, так тільки сидить, із мірки жменею насипа під камінь. Приходить до його чорт: «Здоров!» — «Здоров». — «Що ти робиш?» — «Мелю, насипаю зерно» «Що ти мені даси, як я так зроблю, що само зерно бігтиме?» — «Що ти схочеш?» — «Я схочу, що як насипать у мірку, та що розсиплеться, то моє». — «Ні, я так не обіцяю, а то ти нарошне підчепиш; а то, що хазяїн украде або мірошник». І так він зробив йому кіш і коричче, і стало падать зерно під камінь» (від І. Нагорянського).

Ця розповідь уводить нас у малорозроблену народною уявою сферу угод з дияволом. Відомо лише, що угода укладається на перехресті кров’ю з мізинця контрагента 46. Такий спосіб застосовувався звинувачуваними: Ільком Човпилом, «що записався кровію своєю князю бісовському і всім бісам на службу душею і тілом на тридцять років», і Іваном Роботою, який відступився від Бога і віддав себе демону 47. При всій стислості малоруських відомостей про угоди із чортами помітно, однак, що тут диявол зображується далеко не таким, як на заході, блискучим юристом, знавцем теорії угод, який колись затягнув пану Сильвестра до пекла із хвальковитим вигуком: «Tu non pensavi gu’io loico fossi!» 48 Навпаки, у нас юридичні здібності диявола визнаються посередніми, що видно, між іншим, із оповіді, яку я записав від Н. Кедевої з села Литвяки: «Живе чоловік бідненько, надумав: «Піду десь грошей чи не розживусь». Іде лісом, а проти його дід: «Здоров. Куди ти ідеш?» — «Піду, чи не дасть хто грошей». — «Еге! Іди, й я дам. В тебе жінка хороша?» — «Хороша». — «І діти є?» — «Є». — «Я тобі дам грошей, а ти ж мені оддаси матір із дітьми?» — «Оддам». — «У вівторок прийдеш за грішми». Пішов той чоловік у вівторок за грішми. Виходить до його ірод. «Ну, іди, — каже, — мішок наставляй». Узяв насипав. «Ну,- каже, — неси, а я прийду до тебе у середу ввечері за матір’ю і за дітьми». Чоловік приніс гроші додому і не хвалиться жінці, що буде. Просяться до нього в середу два старці на ніч. Він і каже: «Я б пустив вас, люди добрі, так не пущу». — «Чому не пустиш?» — «Я так бідно жив і ходив грошей шукать, то дав мені ірод, а я пообіцяв матір з дітьми оддать, так сьогодні прийде увечері». Старці кажуть: «Нічого, хоть і прийде, ми не боїмось». Коли се так як часів у дванадцять іде під вікно, каже: «Здоров був один!» А старець і каже: «Удвох добре говорить, а втрьох молотить, а четверо коліс — то буде віз, а п’ятого колеса не треба до воза», — а тоді чоловікові: Є в тебе квочка з курчатами? Візьми влови та викинь йому». Чоловік той узяв, уловив і викинув йому квочку — матір з дітьми

А ірод і зговорив: «Ну, щастя твоє, що так ізробив: І деньги пожив, і жінка дома зосталась».

Значно більшу спритність виявляє диявол у поширенні зла, як це видно із усних і друкованих джерел: чорт, навчивши чоловіка музиці, при цьому калічить його 49; краде гроші у скнари, який вішається 50; спалює пасічника в курені; заморочує чоловіка так, що той ріже дружину замість вівці. Чорти, прийшовши на досвітки у вигляді парубків, відрізають голови дівчатам і вішають за коси на кілках 51.

Особливо характерною є казка, записана в селі Хитці від І. Нагорянського: «Був бідний парень і зачав свататись. Не посватавсь. Іде дорогою, зостріча його нечистий дух. «Де ти був?» — питає. «Свататься ходив, і давно сватаюсь, і ніяк не посватаюсь через те, що я бідний, нема у мене нічого». Нечистий каже: «Я тобі совіт дам, тільки послухай мене. Піди ти у город і найми собі хату, і до тебе щоб ніхто не ходив, опроче я ходитиму; і сім год не стрижись, сім год не вмивайся, сім год нігті не зрізай, а я буду до тебе ходить, деньги ізносить. І заживеш собі грошей много. Будеш ти людей рятувать тими грішми — позичать. Прийде до тебе генерал позичать гроші по нещастю, що він визичив із казни денег, казна його хоче цінувать, і ти йому зговориш: «Визичать — визичу, а ти за мене дочку оддаш заміж». А в генерала три дочки, і він скаже: «Не можу так, треба розпитаться дочки». Так і було, як казав нечистий. Пішов генерал, спитав старшої дочки: «Желаєш заміж за такого-то вийти?» — «Не хочу!» — «Сейчас голову долой!» Середульша сказала: піду, хоч він некрасивий, я вас пожалію». Пішов генерал, говорить: «Оддам дочку, тільки не старшу; середульша охотиться». — «Для мене все рівно, хоч і найменшу», — каже парень. І визичив грошей. «Ну, голубчик, — каже генерал, — прибувай, коли ти схочеш, оддам дочку». Явився до того парня чорт: «Ну тепер я тобі дам друге наставлєніє: іди до цирюльника, хай тобі бороду побриє, хай тобі волосся підстриже, хай нігті позрізує. Піди у лавки і купи собі саму найдорогшу одежу і надінь на себе убрання». Прибрався він, тоді пішов до генерала дочки сватать, і на середульшій батько благословив вінчаться. І тоді уже старша із своєї досади пішла та повісилася. Приходять вони з вінчання, і ніхто не бачив, а молодому ввидівся той самий, що на-ставлєніє давав. «Наставив, — каже, — тебе хазяїном і хорошу жену тобі дав, а собі другу узяв, старшу дочку генеральську. З тим і розійдемося!»

Чортам приписують винайдення горілки і тютюну 52.

Ось що говорить місцева легенда про походження тютюну: «Нечистий хоч кого іскушає, і в церкві, як служеніє йде, так і він є. Він тільки тоді виходить, як херувим поють». Батюшки сказали понавішувать на всіх вікнах во ім’я Господнє, щоб він не мог нікуди вискочити з Божого храма. Так він, як стали херувим співать, хотів вискочити, так не мог. До дверей прибіг — не можна, у вікно плигнув — упав, заревів і убивсь. «Хай лежить, — кажуть батюшки, — поки служеніе отойде». Тоді його взяли, винесли і думають: «Що йому робити: закопать? Спалить його, щоб не було його й пам’яті». Насходились туди пани дивиться. Спалили його, і нема з його попелу, а тільки, де він перегорів, симена стали. Пани радяться і що ж воно за симена? Один поміщик забрав і посіяв дома, щоб подивитись, що буде із тих сименов. Виорали велику грядку таку, засеменили, посіяли. Поросла трава, і з’їхались пани усі до міста, дивляться — поросла якась трава, а хто його зна, до чого вона? Ось їде чужий пан до них: «Здрастуйте. А чого ви тут ходите?» — «Удивляємось, що воно за травка». — «Вона очень хороша, людям пользує. Її курить кожному чоловіку хороше, робиться полегкість». Розказав той чужий пан, що коло табаку робить, як і пасинкувать. І тоді попрощавсь і каже своєму кучерові: «Не журись, брате, наша фамілія не пропала, не пішла ні во що, скрізь будуть потреблять». То був нечистий» (від козачки села Литвяки Д. Бугайової). За іншою місцевою оповіддю, чорти заманюють селянина, який ішов до церкви, в ліс і тут дарують йому трубку і навчають курити. Чорт підніс також тютюн пустельнику 53; захопив і забрав дитя, яке понюхало тютюн 54. Чорт розвів і бур’ян: осоку, папороть, кукіль (Cirsium arvense, L. Aspidium Filix mas L., Agrestemma Githago. L.) та ін. 55

Улюбленим житлом чортів, окрім пекла, вважаються: болото, очерет, кущ бузини, суха верба 56, вода, у яку коли входять, то примовляють: «Чорток, чорток, не ламай кісток, ти з води, а я в воду» 57. Тут він, однак, не може знаходитись постійно. «Як на голодний святвечір на Йордані святять воду o7, чорти виходять із води. Мати казали, щоб ні валу, ні ганчірок — нічого не було тоді надворі. Кажуть, нібито він ховається у вал або в ганчірку» (від селянки села Литвяки С. Павликової). У лубенській веснянці також болото визнається житлом диявола. «А сей буде у болоті між чортами старший» 58. Чорт перебуває ще в глибоких ямах, корчмах, повітках, порожніх напівзруйнованих будівлях, млинах 59. За лубенським повір’ям, на всякому млині є чорт. «Вітер маленький, і всі млини стоять, а один розходиться так, що нічого не можна зробить. І крило одіб’є, і пальці повибиває, поки чорт не награється» (від І Нагорянського, село Хитці).

Окрім таких улюблених жител, чорти іноді ще утримують право власності на певні місця, як видно із оповідей, записаних від козачок села Литвяки Одарки та Лукери Бугайових: «Старий орав по весні після Великодня, а я з дитиною дома була да зовиця. Богу помолились, вікна похрестили і полягали. Лежимо, я поколихую дитину в колисочці ногою, коли як захурчить на хаті двічі, так просто так, як що возом проїхало, а на полу і глина од стелі поодпадала. і не чуть. Коли слухаєм — у хижі стука, мов майструє сокирою. Та дівчина лежить та каже: «Що нам тепер робить, чи тікать, чи кричать?» Більше часа ми лежали, а воно майструє. Трошки одійшли, повставали, посідали, ну тікать у двері — що Бог дасть! Коли воно як трісне у двері, я думала, що смерть; а ми за дитину, та на піл у вікно. Вискочила попереду дівчина у вікно, подала я їй дитину, коли як упаде горщик із полиці додолу, і ми упять полякались, там і попадали біля вікна. Господи, се злодій, нам би хоч з душами утекти! Побігли у сарайчик, там угорі покладені дошки, ізсадила я туди дівчину і дитину подала, а сама не злізу — високо. Вийшла з сарайчика, подивлюся піду, що вони забрали. Не можна до хати дійти — страшно. «Сиди ж ти, Мар’є, а я буду тікать». Утекла до дядини, через тини плигала, гукаю: «Дядино, одчиніть!» Вона одчинила, помітила, пита: «Чого ти, Бог з тобою? Іди в хату». Увійшла я в хату, засунула дядина двері, засвітила. Стала я розказувать. «Боюсь, — каже дядина, — і я». Сиділа я часів два. «Ходім, обдивимось». Фонар засвітили. Обійшли кругом хату, нема ніде нічого. Одсунули двері, ввійшли в сіни, драбина в сінях стояла. Коли воно взяло драбину та поставило під двері під шпугу і підперло так, що нема средства вирвать драбини: так поставило міцно. Очепились утрьох, не вирвем. Сказали батьку, а він і каже: «То вас лякав домовик». А дядина і каже: «Накади ладаном у хаті». Половина нашої старої хати була не на хорошому місці. Було, як не скинь колиски додолу, то вона по всій хаті гойдаса; а то на хаті щось гуркоте, двері підпира драбиною. Мати стали казать, щоб нову строїли хату, бо не можна жить: бояться. Батько вистроїли другу хату і перешли жить, а ту стару наняв чоловік. От ліг він на печі спать, коли вони на полу танцюють і грають. Дивиться — люди, тілько чорні і хвости ззаду. Одні танцюють, а другі грають. На другу ніч чоловік той ліг на полу. Пішов він надвір; іде знадвору, не знайде дверей — усе вовна. Підняв руки угору, не найшов стіни, а лапнув за лику, за страшну, бородату. Так воно кинуло того чоловіка об землю, вибило руку і ногу».

З метою запобігання подібним сутичкам всюди у Малоросії, вибираючи місце під хату, насипають жито в чотирьох кутках наміченої будівлі, і, якщо жито зрушене, краще не будуватися: «будуть чорти товктись» 60. Іноді, проте, селянину вдається і уживатися з чортом в одній хаті 61.

Чорти, за народними повір’ями, володіють не лише певними частинами земної поверхні, але і її надрами, де вони охороняють заговорені скарби 62.

Про близький зв’язок чортів зі скарбами свідчить, між іншим, і той факт, що як ті, так і другі перетворюються на однакових тварин. Так, у народних оповідях Лубенського повіту скарб явився у вигляді запряжених коней («Коні ротами зівали, грали»), а в ніч перед Різдвом вороний кінь переходив дорогу дітям, які ішли до церкви. Те ж саме і в таких двох снітинських легендах.

1. «У Снітині на Великдень ішов чоловік і бачив: льох у горі одчинений, світло горить, і у льоху білий кінь стоїть коло дверей. Піднявсь вітер, щось хряп, хряп — і все засунулось з гори, не знать і дверей. І тепер за горою єсть мов рівець» (від Н. Івахненка).

2. «У Снітині одкривався льох. У тому льоху був дід, сивий кінь і собака. Туди ходили з процесією, так не війдуть: свічі тухли».

Скарб у вигляді коня зустрічається і в друкованих джерелах: у Іванова, Грінченка, Арендаренка 63. Крім цього, скарб являється у вигляді бика, білого барана, козла, кози, свині, собаки, кішки, півня та курки 64. Скарб часто являється і у вигляді діда 65 у білорусів — білуна, що живе в житі. Хто його перехитрує, одержує золото з торби 66.

До народної демонології входять також домовики, лісовики, водяники та вогненні змії. Про перших у центрі Малоросії не збереглось ніяких повір’їв, за винятком лише того, що домовик являється у страсний четвер на горищі. А в Харківській губернії домовика ще можна побачити під

Різдво, Новий рік, Світле свято, іноді і в інший час. З’являється він або в образі людини у вовні або діда, ще — барана, собаки, козла 67. Характер домовика двоїстий: у глибинці він зберігає ще риси предка — бере участь у справах і роботі господаря, дає йому поради, оберігає звичаї і добропорядність, не дозволяє, наприклад, жінкам спати голими 68, вириває коси жінкам, які ходять з непокритою головою 69, але не вступає у зв’язок із ними 70. В інших випадках домовик нічим не відрізняється від диявола. У збірнику Манжури 71 домовик залицяється на горищі до жінки і лазить у вікно до дівчини в образі парубка. До того ж повір’я про лісовика в Малоросії не були поширені так, як на півночі, хоча б через нестачу лісів. Тут він зберігає ще іноді зовнішні ознаки сильвана і сатира 72 o8, але здебільшого нічим не відрізняється від звичайного диявола, перетворюючись на тих самих тварин 73 і займаючись тим самим: викраданням немовлят і проклятих дітей, купівлею душ, викраданням жінок і зв’язком з ними 74.

В Малоросії заблуканий подорожній переконаний, що з ним жартував лісовик 75. Водяник також вважається в наш час звичайним чортом, який живе у воді 76. Найчастіше він перетворюється на рибу або людину, хоча може з’являтися час від часу і в образі тих самих тварин, що й інші чорти. У народних оповіданнях Іванова водяника витягають з води гачками. А в народній оповіді Лубенського повіту водяник, якого зловили неводом, вдарив рибалку в обличчя хвостом і втік з хати з великим галасом. Водяник, перетворившись на людину, спочатку мирно розмовляє з рибалкою, курить люльку, потім раптом перевертає і викидає на берег човен, намагаючись втопити співбесідника. В оповідях Іванова 77 водяник також перекидає човни, псує млин і рве греблі.

Повсюди у Малоросії збереглись ще згадки про жертви водяника. У Харківській губернії, щоб вмилостивити водяників, їм підносять сіль, хліб, варену рибу, дохлих коней і мертвонароджених дітей 78. Пасічники, аби справи далі йшли успішно, топили перший рій в жертву водянику і домовику 79. За снітинським повір’ям, «як водяні чорти греблі рвуть, то вони сердяться, що нема їм приходу ніякого, так треба їм коня вкинути у воду в збруї або хоч із возом» (від К. Прихідькіної).

Про жертви розповідається в таких переказах Лубенського повіту.

«Був собі чоловік, і в його була дівка. Їздив риби ловить, і хто не поїде — нема, а в його повен човен. Ну, до того дійшлося, що явилися нечисті йому на лицо і кажуть: «Ти не сам ловиш, а ми тобі наганяєм. Що ти нам за те даси?» А він каже: «Що я вам дам, як у мене нічого нема?» І він саме насеред ями. Вони кажуть: «Як ти нам нічого не обіцяєш, ми тебе утопим». Так він сказав: «Єсть у мене дочка Марина, беріть її». Ось приїхав додому і хвалиться. Баба каже: «Хай тебе самого візьмуть, як Марину оддавать!» Через время поїхав він з Мариною по дрова. Ось їдуть з дровами, він сів на сані наверх дров. І де взялося три квака й кажуть: «Ти нам пообіщав Марину, а баба твоя не повеліла». Ось поки привезла додому та дівка, а його й духу нема» (від Г. Нагорянського, село Хитці).

«Найшла мати собі дитину, і стало воно плакать, а мати каже: «Щоб тебе чорти взяли!» Стала та дівчина рости. Росте, росте, як з води йде. І стала вже дівка така, що стали люди сватать. Посватали її люди, і то вже таке до вінця іти. Пішли вони: ідуть од вінця і стали через греблю йти, і молода в жовтих чоботях. І вмазала молода чобіт, каже: «Тепер же ви ідіть помаленьку, а я чобіт обмию». Вона тільки стала чобіт обмивать, взяла у воду впала. Тут зробили крик, що втопилась молода. Стали люди її шукать, витягать. Потім її не знайшли. А той молодий остався вдовцем. Так її почали поминати, що вона умерла.

І так, може, й год, може, й два не було звістки ніякої. Потім у сусіда знайшлася дитина в жінки. Прийшов він просить тії молодої мати: «Ходім, бабусю, до нас». Вона пішла, побула, своє діло зробила, вернулась додому і лягла спать. Коли щось під вікно стука і гука: «Бабусю, одчиніть! Ходімте до нас». — «Я у вас вже була». — «Ходім, пожалуста, ще». Вона вбралась, пішла. Він її вів, вів, узяв та вкинув у воду. Коли там у воді такий дім хороший і дочка її рідна, та, що втопилась, там сидить, каже: «Спасибі вам, мамусю, що прийшли до мене, мене одвідали». Бабувала стара у своєї дочки, потім пита: «Коли ж ви мене, діти, одведете додому?» А він каже: «Коли привів, тоді й одведу». Діждали вечора, він її взяв і поніс додому. «Ну, — Каже стара, — приходьте, прошу покорно, і до мене в гості». — «Спасибі, що кличете, прийдем». Діждали Великодніх свят, посходилися до матері всі три дочки і всі три зяті. Гостювали вони вдень, як слідує буть, а то — вже вечір, і допилися вони до того, що той нечистий пішов поверх столу танцювать. А ті старші сестри зробили з соломини хрестик та йому ззаду встромили за комір. Так він там так і лопнув. Його молода плаче: «Нащо ви мене осиротили? Тепер вже мені ні до вас, ні до їх. Лучче б мене не кликали» o9 (від селянки села Литвяки Є. Пулькіної).

У Малоросії збереглось значно більше повір’їв і розповідей про вогненних зміїв, ніж про інших фантастичних істот, крім, звичайно, чортів, що пояснюється постійним підкріпленням цих уявлень світловими явищами, про які очевидці переказують ось що.

«Я ще дівкою бачила змія. Ідемо з подругами з улиці додому, то він летить з-за Сули такий, мов жменя конопель» (Литвяки).

«Летів він, як в’язка соломи, я впала ниць» (Піски).

«Я на віку чотири раза бачив змія; первий раз стояло нас на юлиці шість парубків. Коли де й він узявсь, летів клубком і обсипав нас іскрами. Полетів на провалля. Другий раз ішов я сам на юлиці, співаю. Він мов з Чумакова двора на Мар’їн сад полетів. Летів низько, такий, як міх ковальський. Третій раз нас троє і дві дівчат гуляли. Летів він високо з Якимової левади. Род днища, розпару-сивсь і іскри малі. Четвертий раз я воли пас. Летів він тоді найвище з Снітина на Стінку. Мов угору та вниз, як горобець» (Снітин).

«Бачив змія; як сорока, і стать, як сорока. Ніс довгий. Іскрить дуже наперед і назад. Зайшов за хмару» (Лазирки).

«Двічі бачила змія: голова — клубок, а далі мотовило. Згинається, як гадина. Низько летів, іскрив» (П’ятигорці).

«Летіло таке, як заступ. Упало, мов діжа» (Войниха).

«Сиділа я на полу, і повз мене загуло, неначе човен, так, як сонце, зійшло. Він не вглядів» (Піски).

«Дівкою двічі бачила змія. Голова велика, як діжа. Довге, страшне, сідало на вигоні» (Литвяки).

«Змій летів такий, як коромисло, і вгору, і вниз огонь розсипа, сажня чотири вишини, і полетів вздовж села. Під животом мов червоне, крилами маше, огонь сипле» (Хитці).

«Летить коромисло довге, род чоловіка, пики не видно, так і осяє» (Хитці).

«Летить, так і осяє село. Довгий, так як чоловік, розпарусився, так із його огонь і креше» (Литвяки).

«Посідали ми на юлиці, коли змій летить та аж призирається. Більш аршина удовж. Паруси такі, мов у коня хвіст» (Снітин).

«Їхав я у Снітин на Мизиновку. Змій сів на ярмо. Голова і все у його аж осіяло, були місця по йому і чорні. Бики жахнулись бігти, я вдержав їх, перехрестивсь, а він знявсь і полетів» (Литвяки).

Такі і подібні свідчення давно вже дали підставу науці припустити, що у вогненному змієві уособлюються народом блукаючі вогні, повітряні метеори, падаючі зірки і блискавка 80. Вогненний змій являється дівчині, рідше молодиці, у вигляді якоїсь яскравої, привабливої або цінної речі, яка лежить на дорозі: голки, мотка червоної заполочі, стрічки, коралів, шовкової хустини, червоного жіночого пояса, червоної запаски, срібних або золотих перснів, червінців, зовсім рідко рибки, як у такій поетичній розповіді, записаній від козачки села Литвяки Д. Бугайової: «Заспівав вечірішній півень, а дівці здалось, що вже досвітчаний. Схопилась вона, убралась: «Піду вже я, мамо». Мати спиня: «Не іди, бо ще рано». — «Проведіть мене хоч трішечки; я піду у строк o10». Мати її вивела з вулички: «Іди, дочко, не бійся, тільки хрестись». Вона собі іде, увійшла так як верст дві, коли це перед нею як посиплються зорі, так її стане аж у вічі жовто, не видко, куди йти. Вона злякалась; підійшла так із гони, коли лежить плитка серебряна, велика, побільше ложки. Стане дівка переходить колію, то і плитка перескоче і впаде. То дівка та перейде впять у ту колію, і плитка впять перескоче і ляпне. А дівка вже так ізлякалась, сама собі каже: «Господи милостивий! Мені мати казала хрестись, а я й забулась». Стала хреститись. Так він тоді огнем як засипав перед нею, як заіскривсь. Як заступ зробивсь із тії плитки, рванув бурею, каже: «Догадлива!» А вона впала і лежала до світа, прийшла утром, уже робочі снідали. Лежала тиждень, схвачувалась. Виливали переполох: виливалась така риба із парусами, як він підкидавсь та іскривсь перед нею».

Дівчина, що взяла предмет, на який перетворився змій, повинна чекати вночі відвідин. Афанасьєв так змальовує ці відвідини: «Змій, пролетівши по небу полум’яною смугою, розсипається іскрами над знайомою хатою і через димар увіходить до дівчини або самотньої молодилі незрівнянним красенем. Після того дівчина сохне» 81. Новосельський навіть називає змія «plugawy zwodziciel kobiet» 82 o11. Але, займаючись майже виключно переслідуванням жінок, змій не вступає з ними у зв’язок, а лише кохається і ссе їм груди 83 Позбутися його важко. В одній з казок, зібраних Манжурою, чоловік узяв крила змія, який літав до дружини 84, але спосіб цей небезпечний. За усною розповіддю, у подібному випадку змій, змушений тікати, підпалив хату. Навіть випробуваний спосіб викликати в змія відразу рятує не завжди, як видно з таких народних оповідей.

«Ішла дівка з ярмарку, платок лежить, червоний, шовковий, поперек дороги. Дівка зраділа, вхопила в пазуху, не перехрестила з радості. Принесла додому та в скриню положила, а ввечері прийшла мати, дівка й здумала: «Покажу я матері ту найду, що найшла». Відчинила скриню, коли лежить панич на всю скриню. А вона тоді дума: «Чи мені сказать, чи мовчать? Покину я скриню, то він піде». І мовчить до вечора. Ввечері посиділи, полягали спать. Так як опівночі іде той панич до неї і ляга коло неї. Дівка пита: «Що ти таке?» — «Панич». — «Чого ж ти ноччю ходиш?» — «Я тебе люблю, і буду я до тебе ходить і багато грошей дам». Бере ліву грудь і ссе. І так він лежить, поки йому треба, і піде. Ніхто його не чує. Подивилась вона вдень у скриню — нема. «Ну, може, він вже й не буде ходить». Мовчить, нікому не каже. На другий вечір упять він іде. Вона йому каже: «Чого-таки ти до мене ходиш? Хіба паничеві просту любить?» — «Я тобі цілий мішок грошей принесу!» Мовчить вона — нічого. Ляга він, бере ліву грудь і ссе. Два місяці ходив і приніс їй мішок грошей і поставив у скриню. Її мати пита: «Чого ти така жовта стала?» Вона й дума: «Чи мені матері признаться, чи ні?» — «Кажи, признавайся, чого ти жовта, ти чимсь больна?» — «Ні, мамуся, нічим не больна, а до мене панич ходить». — «Що він тобі робить?» — «Груди ссе, мамо». Узяла мати придавила її груди, коли кров. «А, дочко, він кров твою ссе. Я вже догадалась, що се за панич до тебе ходить. Чом ти давно не кажеш?» — «А що ж йому тепер, мамо, зробить?» — «Якось придумаєм, що робить. Візьми, дочко, нароби кукол великих багато, повбирай у плахти, платками позав’язуй і поставляй їх по лавах і на вікнах посаджай і на столи настав пляшок, чарок і хліба наклади, в печі підпали; сядь на порозі, двері одчини і чешись, а в пелену насип сім’я — і косу чеши, і сім’я їж. Як прилетить він і буде тебе питать, то ти скажеш, що в хаті весілля, що ти заміж ідеш; а як спита: «Що їси?», то скажеш: «Нужу». Так та дівка зробила. Ось він біжить: «Здрастуй! Що в тебе в хаті?» — «Весілля». — «Оце й ти чешешся». — «Еге». — «А їси що?» — «Нужу». — «Хіба ж таки можна нужу їсти?» — «А хіба можна сатані до християнина ходить?» Так він бурею пішов і дах зірвав і більше його не було» (від Д. Бугайової).

«Ішли дівки на Великодніх праздниках, і одна нагледіла срібний перстень на дорозі і сховала його в пазуху. Прийшла додому, стала шукать у пазусі — нема. Вечором приліта до неї змій, вона і говорить: «Чого ти до мене? Я зовсім не знаю, що ти таке». А він одвіча: «А як ти мене знайшла, зраділа і приголубила?» — «Я найшла не тебе, а перстень». — «Ні, то був я». Ніяк вона од нього не одкараскалась, став він до неї літать; начав їй грудь ссать, і вона після того похудала і така зробилась, що не способна по світу ходить. Її парубок став говорить: «Чого ти така худа стала?» — «Найшла лихо — перстень, а то не перстень, то я найшла собі змія». — «Сядь ти коло вікна, як місяшно буде, і чеши собі волос, а в пелену сім’я насип і їж». Ось змій при літа до неї; як побачив, що вона нужу їсть, як здвинувся, осмалив їй волос і сказав: «Ти не моя, а я не твій!» (від селянина села Хитці І. Нагорянського).

«Жили чоловік та жінка, і в їх була дівка красива. Та й іде вона до води із відрами, коли лежить намисто справжнє, вона взяла його й не перехрестила. Ночує вона надворі в клуні, коли летить таке, як коромисло, та й спустилося. Вона дивиться у дірочку, коли воно спустилося, мов зірки скакають. Перекинувсь, став такий красивий пан; як струснув за двері, так вони й одчинились. Він до неї та й давай груди ссать. Та все до неї літа та доссав, що вона вже, як соломина, стала жовта. Стали мати і батько казать: «Що їй таке?» Вона не признається. А то стала в хаті спать, а він прилетить та вверх та все кров ссе. І присовітували люди: «Набери сім’я у черепочки, і на тім плечі постав черепочок, і на сім. І розпусти свої волоса, і чешись, і їж сім'я *. Ну, вона так і зробила. Прилетів змій, перекинувся паном, каже: «Що ти робиш?» — «Чешуся». — «А їси що?» «Нужу». — «Хіба ж таки християнська віра нужу їсть?» «Хіба ж таки нечиста сила християнську кров п’є?» Так він перекинувся та крилами як ударив її, так вона злякалась та й умерла (від Харитини Олійникової, місто Снітин).

Наведені свідчення про чортів та їх різновиди викликають упевненість, що в основі всіх демонічних істот, створених народною фантазією, лежить людина з її інстинктами, пристрастями і діяльністю. Головна особливість цих істот — здатність до перевтілення — властива також і людям: відьмам і вовкулакам.

Джерело

  • Милорадович В. П. Українська відьма: нариси з української демонології / Упоряд., пер., передм. О. М. Таланчук; [Приміт. В. П. Милорадовича та О. М. Таланчук]; Худож. оформл. І. А. Вишинського. — К.: Веселка, 1993. — 72 с.: іл.

Походження та примітки

o1 Вірогідно, йдеться про хворобу Літля, або центральний спазматичний параліч, симптоми якої — смикання м'язів, тремтіння кінцівок, голови, некоординовані рухи, хода на напівзігнутих кінцівках, скандована мова, — викликали в людей підозру, що це чортові діти. — О. Т.

o2 Лютер Мартін (1483 — 1546) — діяч Реформації в Німеччині. — О. Т.

o3 Тобто побачила копита та шерсть на ногах. — О. Т.

o4 Йдеться про ікону, якою батьки благословляли до шлюбу — О. Т.

o5 Арап. — О. Т.

o6 Кельтське населення Південно-Західної Британії. — О. Т.

o7 Напередодні Водохрещів святкується «голодна кутя». Цілий день люди постують, а на вечерю їдять пісні страви. — О. Т.

o8 Сильван — давньоіталійський лісовий бог. Зображувався в селянському одязі із серпом і плодами в руках, супутниками його були коза, собака й змія. Сатир — давньогрецький лісовий демон, бог плодючості, мав вигляд напіввлюдини-напівкозла. — О. Т.

o9 Справжня утоплениця після одруження з водяником ніяких демонічних ознак русалки не дістає, і русалкою її народ не вважає.

o10 Йдеться яро тимчасову роботу (частіше на сезон польових робіт». — О. Т.

o11 Плюгавий звабник жінок (польськ.). — О. Т.

1 Иващенко. Религиоз. культ ю. рус. народа записк. Ю.-Зап. Отд. Геоrр. Общ., П, 1874 r., 81

2 Тейлор Перв. культура 105, 106, 180-187

3 Фюстель-де-Куланж. Древн. Общ. С.-Петерб. 1867 г., 35

4 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 41

5 Чубинский Труды Этногр. эксп. II, 379, 380

6 Спенсер. Основ. Соц. 304, 305, 314, 315 и 317

7 Тейлор 180-187

8 Чубинский Труды. I, в, I, 89. Рудченко. Нар. Ю. Рус. сказки. I, 79. Афанасьев. Рус. нар. сказки. изд. 3., т. II, 81-84

9 Чубинский т. 1, 193, 194 и т. II, N! 97, 360-362

10 Буслаев Судьба женщ. в народніх нигах Библ. длл чтен. 1864 г., III, 4

11 Милорадович «Народные обряды и песни Лубенского уезда» Харьков 1897 г. со ссылкой на Тэйл. Перв. Культ. 258

12 Афанасьев Народные русские сказки изд. 3., II, 331, Иванов Народ. сказки о ведьмах и упырях., 225

13 Гейне. о Германии III, 64

14 Киевская Старина 1896 г., V. Докум. 39

15 Чубинский Труды т. 1., в. 1., 30, 34, 35

16 Чубинский Труды т. 1., в. 1., 190

17 Чубинский Труды, т. 1., в. 1, 193, 194, и II. № 97, 360-362

18 Гейне. О Германии. III., 70

19 Рудченко. Ю. Русск. сказки. I, 71-73. Чубинский. Тр. т. 1., в. 1., 4, 19, 20, 34, 52. Киевская Старина 1888 г., V., Док. 48

20 Ящуржинский «Превращения в малороссийских сказках Киевская Старина 1891 г., III и IV, 83 и 450

21 Афанасьев Народные русские сказки 1, 210

22 Гринченко Этн. мат. 11, 55. Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. 41. Чубинский т. 1, в. 1, 183, 193

23 Journal des voyages1896 № 972, р. 195 (Порівняйте «Бежин луг» Тургенева)

24 Ящурживский, о превр. Киевская Старина 1891 r., III, 450

25 Ящурживский, о превр. Киевская Старина 1891 r., V, 85

26 Гринченко II., 76

27 Чубинский I, в. 1, 22

28 Афанасьев Народные русские сказки 1, 201

29 Афанасьев Народные русские сказки 2, 331

30 Манжура Сказки во II т., Об. Хар. И. Ф. Общества, 127

31 Чубинский Тр. эксп. 1, в. 1, 183-186. Гейне. Герм. III, 64

32 Гринченко. Этн. Мат. II. 60

33 Гринченко. Этн. Мат. II. 79

34 Гринченко. Этн. Мат. II. 61

35 Гринченко. Этн. Мат. II. 85 Рудченко I, № 29

36 Чубинский Труды Il, № 100, 365, Рудченко. I, № 30, 54-56

37 Афанасьев Народные русские сказки 2, 391 — 393

38 Сумцов. Малор. Сказки из XXII кн. Этнографическое обозрение., 128

39 Афанасьев Народные русские сказки 1, 201 — 204

40 Е. Monseur. Le Folklore Wallon. 56, 58

41 Релиr. Культ ю. р. народа въ Зап. Ю.-Зап. Отд. Геоrр. Общ. Il, 82, 83

42 3аветы деревни. 217

43 Чубинский в. II

44 Богданович А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии. — Полтава, 1877.

45 Чубинский Труды. I, в. I, 104, 106

46 Чубинский I, в. I., 184, 187, 189

47 Киевская Старина 1882: II, 430 и VII, 183-186

48 Гейне. Герм. III, 67

49 Чубинский Труды. II. М 99, 364-365

50 Чубинский. II, № 107, 381

51 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 30

52 Чубинский 1, в. I. 109. Манжура в Сб. Харьк. И. Ф. Общества II, 145

53 Киевская Старина 1888 г., IV, 22

54 Киевская Старина 1888 г., V, 55

55 Чубинский Тр. I, в. I, 81. Номис. Укр. приказки. 198

56 Чубинский т. I, в. I, 76, 77, 70. Иващенко. Зап. Ю.-3ап. Отд. Геогр. Общ. II, 82

57 Иващенко. Зап. Ю.-3ап. Отд. Геогр. Общ. II, 83

58 Милорадович «Народные обряды и песни Лубенского уезда» Харьков 1897 г., 81

59 Чубинский Тр. 1, в. I, 104, 109, 185, 187 и 189

60 Чубинский Тр. I, в, I, 101, Nowosielski. Lud Ukr. Wilno 1857 г., 163

61 Чубинский I, в. I, 4

62 Ивановъ. Нар. разск. о клад. Харьк. Сбор. 1890 г., в. IV, 31, Чубинский Тр. I, в, I, 96

63 Иванова (Харьк. Сб. IV. 12, 25, 26, 32), Гринченка (Этн. мат. П, 142), Арендаренка (Зап. о Полт. Губ. II, 219)

64 Иванов Харьк. Сб. IV 27, 28 , 14, 29, 12, 27; Чубинский I, в. I, 98, 99; Арендаренко. 219

65 Иванов 22, 23, Арендаренко 219

66 Зап. Имп. Рус. Геогр. Общества. V, 54

67 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 9-11, 21, 22, 24, 25

68 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 2-4, 13-18

69 Скубак. Харьк. Сб. 1890 г. IV, 55

70 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 5

71 Манжура Сб. Хар. Ист.Фил. Общ. II, 129)

72 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 32, 38

73 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 33, 37

74 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 33, 35

75 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 37; Милорадович Этноrрафические элементы в повести Гоголя «Заколдованное место», Киевская Старина 1897 г., IX, стр. 57-59

76 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 38

77 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 37, 38

78 Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 39, 44

79 Потебня Объяснение малор. и сродн. песен. II., 237

80 Афанасьев. Зооморфич. божества. III., 1, 98, 110

81 Афанасьев. Зооморфич. божества. III., 1, 109, 110

82 Lud Ukr. 1, 251

83 Иванов. Рассказы о ведьмах. 216

84 Манжура Сборн. Хар. И. ф. Общ. 1890 г., II, 9