Українська міфологія

Стриба

Міф

У полянина Жития та його дружини Добрини народилася вродлива донька, яку волхви нарекли Поляною. Росла вона як з води. І вимостилася в дивовижну красуню, якої світ не бачив. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі — найпрудкішому з усіх юнаків округи. Міг він навіть обігнати стрілу, яку випустили з найтугішої тятиви.

Тож воєвода посилав Стрибу гінцем в різні кінці, коли була в тому потреба.

Щасливі були і Поляна, і Стриба, стали вони до весілля готуватися. Та на заваді стала врода Поляни. Бо її краса осліпила навіть грізного громовержця Перуна з Вирію. І надумав бог блискавки взяти злюб з Поляною.

«Бути Поляні Богинею!» — вигукнув громовержець так, що його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню Землю дощем, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогів.

Про Стрибу всі забули. Всі, крім Полі.

Вона боялася злюбу з Перуном і тихо плакала за своїм коханим.

Та ось вбрали Полю в найкращий одяг і повели до урочища Перуна, аби віддати в жони громовержцеві.

Все плем’я полян ішло за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба також.

Ось і задрижала Земля, всі попадали навколішки, лише Поляна стояла горда як богиня, — у золотому осяяні, з пучком вогненних стріл у руці з’явився Перун. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його могутні груди. Горіли золоті кучері на голові. Сяяли його очі.

Усміхаючись, бог-красень став наближатися до Полі.

«Прощай, кохана моя Полю!» — скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце.

Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав: «Ні, не хочу, щоби на злюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся!»

Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево — високе й струнке, як дівчина.

«То — Поля!» — вжахнулися передні.

«Що то за дерево?» — допитувалися задні.

«Тополя»,— відказували їм.

Так і пристала до дерева назва — ТОПОЛЯ.

А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі й — ожив юнак.

«Будь моїм побратимом, Стрибо!— сказав Перун. — Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи згоден?»

«Згоден»,— відповів Стриба.

Перун схопив за руку побратима, потягнув за собою і... обидва легко злетіли в небо, полинули у Вирій. Там Стриба з дозволу Рода вкусив молодил ьне яблуко і став безсмертним.

«Роде,— звернувся Перун до Сокола, — дай крила для ніг мого побратима Стриби — його я хочу зробити богом вітрів, без яких не буде життя на Землі».

І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки, і до ніг Стриби впало два крила. І врочисто промовив Перун: «Тепер ти володар вітрів на світі, тепер ти не Стриба, а СТРИБОГ!»

Так вони стали побратимами — Перун і Стрибог.

Стриба щодуху ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на Землю в потрібному місці.

Так вони творять добро: без вітру й без дощу й справді немає життя на Землі.

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.