Українська міфологія

Смерть

Смерть — це дуже довгий сон, який колись може припинитися. З іншої сторони — страшна стара баба, без тіла, одні кості, з косою, приходить на землю з пекла по ночам, щоб вибрати свою наступну жертву і забрати в неї життя.

Смерть
Смерть

Один лише Хорс, син отця Дажбога, часто буває в царстві мертвих та добре обізнаний про смерть, а тому і знає, що богиня смерті Мара приходить на землю тоді, коли до всього підкрадається ніч та настає повновладний та всезнаючий інший день, як називали наші діди—батьки, коли мертві запалюють своє сонце — місяць.

Ніч, мати смерті та сну, живе в протилежній стороні від Вирію аж на далекому заході, де кінчається земля. Навіть найслабкіший промінець сонця не може туди сягнути.

Ніколи в тому царстві мертвих не заспіває півень, щоб зустріти ранішню зорю, ані собаки чи гуси не порушать тиші на подвір’ї господаря, там не шелестять трави в лузі, не гомонять листки на деревах, не чути запаху квітів та дзюркотіння струмків і річок. З того сумного царства тихою ходою, коли іде на відпочинок Сонце—Дажбог, приходить до всіх смертних сон. На відміну від сну смерть не дає пощади нікому, бо в неї серце — одна крижана брила. Лише орій ніколи не боявся смерті, навіть вірив, що смерть — то вигадка бога Хорса і її просто не буває, що, врешті, на житейській ниві приходить кінець стражданням, а душа переселяється у Вирій-рай. Там, у світлі неба, душа померлої людини стає надзвичайно сильною, довго не затримується і знову відроджується у вічнооновленому колі свого роду.

В царстві померлих, у самому його центрі, стоїть вівтар, на якому вічно горить священний вогонь культу предків, основний закон життя якого — хотіння жити заради предків та хотіння вмерти, щоб жили потомки.

...Зазвучали сурми з обох сторін, загриміли барабани і литаври. Серед широкого степу рознеслися, щось подібне до реву звірів, крики воїнів, що прагнули битви. З тим великим ревом змішалося тисячократне іржання коней та брязкіт зброї. Війська зійшлися серед степу і почалася смертоносна битва. Не було їй кінця, кров лилась ріками; та, врешті, коли Дажбог-сонце став серед неба, зійшли з колисниць на землю два богатирі і запекло кинулися один на одного. Забряжчали мечі об щити. Страшний удар розніс на шматки щит орійця, та богатир, відкинувши його геть, ще страшнішим ударом свого величезного меча розрубав щит суперника і розсік того навпіл. Після смерті свого царя кинулося вороже військо тікати.

У той день смерть знайшла багато славних богатирів на тім полі... Довго плили човни рікою до рідного берега. На березі горіли жертовні вогні — то волхви говорили з небом.

У день похорону човни повитягували на берег. Гарно вбраних убитих ратаїв посадили у тих човнах під наметами на застелених килимами та шовковими подушками лавах. Біля них поставили в золотій посуді їжу та питво, їхні речі та зброю. Знайшли тут свій спочинок вірний пес та вороний кінь. Котра з дівчат згодилася піти із загиблим у зоряне небо — теж умертвили. Коли все було приготовлено, старійшина запалив під човнами дрова. І возніс вогонь душі славних воїнів, оберігаючи їх від темних демонів, до небесного царства. Богатирі не вмирають, казали волхви, а ідуть у вічність. Лише кургани, а то могили велетнів—богатирів, залишаються на землі.

У давнину жінка у випадку смерті свого чоловіка йшла за ним добровільно, щоб разом увійти до раю, бо для неї вдовине життя — то було вже не життя.

Коли смерть забирає молоду дівчину чи парубка, в церемонію похорону вплітаються ті ж звичаї, що і до весільного обряду.

Однак лише праведні люди, а такі люди помирають Великодного тижня, коли Небесні ворота раю широко відчинені, та ще великі пророки, сини Божі, возносяться в зоряне царство на небо відразу. Для просвітленої душі не існує ні народження, ні смерті. І летить їх вороний кінь через суцільну темінь смерті довгого тунелю, бо там у кінці — зоря—світло, там Божий рай і така краса, що й не розповісти. Там світло засліплює очі. Те світло — то світло любові, що надихає і підносить душу. Там на гіллі дерев золоті квіти ростуть, а трава вся шовкова... Там у загробному царстві могутнього володаря Ями разом з богами розкошують і предки. Заради цього готуються все життя. Останні хвилини важливіші для потойбічної долі душі, аніж увесь прожитий час.

Інша душа людська по смерті залишається біля свого тіла, звідки її на третій день Бог забирає до себе. Наказує ангелам зводити її до раю, де повно зелені, де пташки солодко співають. Там, серед численних осель святих, квола душа, як і інші мирські душі, що блукають, шукає своє визначене місце. На дев’ятий день ангели возносять знову її на поклін Богу, який знову наказує показати душі, але вже пекло. Там, серед високих чорних скель, де течуть вогняні потоки рік, де чути пронизливий плач і стогін, стоїть золотий палац підземного царства Сатани. Під його могутніми мурами, яких не в силі зрушити навіть наймогутнішим богам, душі показують місця найжорстокіших катувань.

На сороковий день, отримавши знову молитву роду свого, блукаюча душа втретє возноситься до Бога. Тоді Бог призначає їй рай, а чи пекло. Подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна, особливо, коли похорон відбувся без належного виконання обряду. На її шляху стоять демони, які показують ангелу-хранителю всі гріхи, за які, щоб попасти до неба, треба заплатити добрими вчинками душі. За незаплачену навіть найменшу дрібницю демони забирають її до себе. І лише та душа, яка пройде кожен окремий гріх, приходить до раю.

Смерть до грішної людини приходить прямо з пекла і своїми знаряддями тортур розлучає душу з тілом. У смерті немає тіла — одні кості. Одного разу хоробрий рицар зустрівши смерть став хвалитися силою.

— Ти хвалишся своєю зброєю, — відповідає суха старезна баба, — а в мене є на тебе моя зброя: крива коса, гострий меч, пила зубаста, кривий серп, рискаль, мотика, мітла. Косою тобі підітну ноги, пилою тобі перетну кості, серпом тобі переріжу горло, мечем тобі відсічу руки, рискалем тобі відітну голову, мітлою замету твою кров.

— О смерте головатая, кострубатая, зубатая, витріщеная, сухая, блідая, страшнеє чудо! — засміявся рицар з такої зброї. — Та чи годна ти своєю косою зі мною битися своїм непристойним орудом? Коси ти своєю косою по пустім полі траву; три ти своєю пилою гниле колоддя; жни ти своїм серпом кропиву, січи ти своїм мечем ліси, копай ти своїм рискалем глину, замітай ти своєю мітлою по дорозі порохи. У мене єсть на тебе меч мій гострий, огнистая стрільба, сагайдак; не таких я сильних і хоробрих рицарів і сильних витязів на війні перемагав — і витязів військових, і горцовників свої копієм і силою побивав. То щоб тебе не міг побити?! Уже ти більше не будеш людей побивати і побирати. Твої сухі ноги по цім полі будуть валятися і твій кістяний тулуб буде вогонь палити.

Деколи дістається й смерті від людей на горіхи. Одна баба тримала її на яблуні, звідки смерть не могла злізти, бо баба її закляла. А один коваль заставив її залізти у пляшку, затикнув її і тримав доти, доки хотів. Люди тоді мали він неї спокій і не вмирали.

Стародавні жерці вірили у воскресіння з мертвих, бо на те є Божа воля, яка залишається і після смерті. Волхви повертали життя окремим людям за допомогою лише їм знаної трави. Всім відомо, що у вирваних та висушених травах залишається сила, яка виліковує людину. Орлине пір’я руйнує пір’я інших птахів. Померлі без води вугри, коли їх помістити в оцет під гноєм і влити туди кров сокола, через деякий час повертаються до життя.

У людини є одна така маленька кісточка, яка і після смерті залишається цілою, бо не горить навіть у вогні. Саме вона возродить наше тіло, коли прийде час воскресіння із мертвих.

Смерть приходить до всього живого, але по-різному. Смерть може статися від надмірної радості, горя, любові, ненависті. Одного разу стався випадок, коли мати померла, побачивши сина, який повернувся живий після битви. Є собаки, які помирають від журби, коли втрачають свого господаря.

Усесильна смерть. Однак лише єдиносущий і всеправедний Бог—Творець володіє силами нашого духовного та тілесного життя, тож хай святиться ім’я Його, як на небі, так і на землі, і на віки вічні!

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.