Українська міфологія

Пшениця

Пшениця (жито). Про пшеницю як Райське дерево є багато щедрівок і деякі колядки.

Ой там в полі пшениченька росте,
Зайшов до неї ґречний господар
Та й зібрав з неї райскії цвіти...

Як зазначає К. Сосенко «гречний господар» — міфічна фігура — Прадід, як Найвище Єство.

Святковий обжинковий житній сніп, перший з лану, заносили до комори зі словами: «Щоб велося від хліба до хліба». Цього снопа освячували в церкві на Маковія або на Спаса і зберігали в коморі чи на горищі. У Святвечір господар вносив його до хати і ставив на покуті, щоб рік був щасливим і багатим. Упродовж Різдвяних свят цей сніп (снопок, дід, дідух), який символізував померлих родичів, стояв на покуті. Після Водосвяття його обмолочували, перевеслами з нього обв’язували дерева, щоб краще родили, солому спалювали, а зерном навесні починали засівання ниви. Бо солома — це символ віджилого, старого, змертвілого, а зерно — нового, що зросте й дасть новий урожай. Засівається на нове життя, на щастя і здоров’я, на Новий рік та на довгий вік. Засівати можуть лише хлопчики чотирьох-семи років. Адже засівати — то властивість тільки чоловіків. А жінка, як і земля, приймає в себе зерно і зроджує плід. Засівають із рукавиці зернами гречки, вівса, ячменю, та найбільше — жита. При цьому промовляють засівальні віншування: «Зароди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю!» Моління про багатий урожай жита бачимо і в такій світотворчій колядці:

Що в полі, полі, близько дорозі,
Ой там Василько орлами оре.
Орлами оре, стрілкою сіє.
Стрілкою сіє, лучком волочить,
Лучком волочить да й Бога просить:
«Й уроди, Боже, жито густеє,
Жито густеє, колосистеє.
Поставим женців сімсот молодців,
Нажнемо копок, як на небі зірок,
Поставим стожок, золотенький вершок».

Щодо хлібних злаків, то, за народними віруваннями, одразу ж після створення світу ні жита, ні пшениці не було, а пшениця виникла вже після кукіль-трави, а жито — із стоколосу. Житній колос раніше був удвічі більший за нинішній. Богородиця, бажаючи пересвідчитися в милосерді людей, прийшла в село під виглядом жебрачки просити милостині. Жінка пекла млинці й відмовилася дати їй шматочок, відказавши: «Іди геть, стара карго! Я краще дам собаці!» Богородиця, розгнівавшись, вийшла в поле, взяла колос і обірвала його вершечки, скільки захопила рука, а решту залишила на згадку. Також розповідають, що пшениця виросла зі сліз Адама, змішаних із землею, взятою біля райського порогу, а зі сліз Єви виросли коноплі.

Щоб посіви пшениці були чистими (без бур’янів), сіяли у чистій одежі у Чистий четвер. Сіяли натщесерце (Полтавщина). Відьму можна розпізнати і спастися від її вроків, поклавши зерно пшениці під язик, яке залишилося від Різдва. Освячення вінків із колосся пшениці відбувалося в день Маковіїв (1/14 серпня). Зерно пшениці освячува в церкві у переддень Різдва (Закарпаття). На Закарпатті батько прикладав великодній хліб до голови дочки-молодої зі словами: «Хай люди тебе шанують, як пшеничну паску». На неурожай вказував грім, крик птахів, який був почутий у Юрія день під час «ходіння в жито» (Новоград-Волинський). Якщо побачиш пшеницю уві-сні — станеш вдівцем або вдовицею. Заразом стигла пшениця — станеться щось хороше.

У Юрія день на житнє поле підкидали варені яйці, діти їх підбирали, катали по житі, це називалося «святити жито» (Сумщина). На св. Юрія ішли на житнє поле, щоб викликати дощ (Чернігівщина). На Західному Поліссі, щоб жито заколослося, трубили в труби. Закінчивши жнива, житню «бороду» поливали водою, щоб не було засухи. Порошком перепаленого жита присипали сухий лишай, а житнє борошно разом із бузиновою корою застосовували при набряках. На Київщині та Полтавщині свіжі рани заліплювали хлібним м’якушем, ним викачували опухлі залози при золотусі. Гарячий хліб притискали до лишаїв, бородавок, клали у дупло болючого зуба. На Волині вважали, що якщо мати-годувальниця з’їсть окраєць хліба, який після заходу Сонця кинули до криниці і вийняли до схід Сонця, то в неї буде багато молока. Житню солому після гадання у переддень Різдва відносила на засіяне пшеницею поле оголена дівчина. Для захисту від птахів під час сівби жита брали в рот землю, щоб птахи «не пили» зерно (Закарпаття). Під час дозрівання жита, за повір’ям, в житі живе житній дід старець з трьома довгобородими головами і трьома вогненними язиками (О.Афанасьєв); русалки по житі бігають, виконують танки, роблять «заломи», збирають «спор», збивають цвіт і висушують жито (Полісся). Вірять, що жито цвіте у ті дні, коли Бог відпускає мерців на землю з «того світу» (Волинь, Полісся). Неврожай жита пов’язували з повісельником. Щоб не було засухи, на похоронах вслід за домовиною сіяли жито. Весільний коровай прикрашали колосками із жита і калиною (Полтавщина), житнім перевеслом перев’язували руки молодим (Київщина). На Сорочини із житньої муки пекли коржики у вигляді сороки і давали їх корові, щоб відьма під виглядом сороки не забирала молоко (Чернігівщина). Перший цвіт із трьох, шести, дев’яти колосків з’їдали, щоб не хворіти (Полісся).

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Українська міфологія. — К.: Либідь, 2002. — 664 с.: іл.; Українська міфологія. — Вид. 3-є. — Рівне: Видавець В. Войтович, 2012. — 681 с.: іл.