Українська міфологія

Перун

Перун — бог наймогутніших божественних сил неба і землі, блискавки і грому. Першим своїм весняним громом воскрешає землю, повертає їй життя проганяючи Мару і холод. Захисник воїв на полі ратної борні.

Перун
Перун

Після народження світу, коли бог Сварог пішов на заслужений відпочинок, його місце в небі заступив Перун — бог блискавки й грому. Високо, аж на сьомому небі стоїть храм срібночубого із золотими вусами Перуна. Його широкий двір обмурований білими стінами з мідними ворітьми. Там ніколи не буває ні ночі, ні дощу, ані снігу. Лише вічне ясне літо. То до людей після літа приходить завжди зима. Тоді, внизу над землею, клубочаться чорні хмари. Це темні зимові сили злих демонів зносять їх докупи, заморожують воду у хмарах, щоб не дати їй впасти на землю, аби там утворилася посуха і зійшла Мара на людей.

Гнівно палахкотять у небі навесні очі в Перуна, а лице аж горить сріблом і золотом. Одягає громовержець золотий сагайдак з вогненними стрілами, а в руки бере ясний меч. І тоді, як і в предковічні часи, коли на землі була лише темна ніч і Хаос, летить бог Перун за Марою на золотій колісниці, запряженій дев’ятьма вогнегривими кіньми. Коні в нього незвичайні, з золотими гривами, що вкривають їх зовсім; у них срібні копита, шовковий хвіст, вони вухами слухи слухають, а очима зорі лічать. З Перуном летять дев’ятеро синів: троє вражають злі сили стрілами, троє розбивають хмари важкими кувалдами, творячи грім, решта правлять золотогривими кіньми. А на землі вірними помічниками у громовержця є могутні богатирі Вернигора й Вернидуб. Яка силаї Яка мужність! Яка краса! Це повсякчас знову і знову нагадує Перуну його вогненну вічну молодість. Все, як і колись в доісторичні часи, коли в розтривоженому мороці тьми хрест—Сварга Сварога кресала для громовержця блискавиці, якими він благословляв усю свою рідню: ясний місяченько, красне сонце, пишну зорю, дрібен дощик та пробуджував життя в камені, лісах, травах, воді, вітрі...

Бога, народженого з каменю, одухотвореного та благословенного у світ Білобогом, за те життєтворення небо нарекло іменем Перун — той, що б’є. Відтоді Перун став наймогутнішим повелителем божественних сил неба і землі — грому і блискавки.

Про те, звідки взявся Громовик, оповідають так: ішов одного разу лісом стрілець Ілько, та й знайшов криничку з дуже ладною водою. Сів він собі коло тої кринички спочивати. Поклав хліб під боком та й заснув. Раптом чує крізь сон:

— Ілію, вставай! Ілію вставай, хліб заживай, води попивай, бо ідеш у далеку дорогу!

Пробудився Ілько, дивиться, а біля нього стоїть ангел, та й говорить те, що він чув крізь сон.

Зібрався Ілько та полинули вони обоє на небо. Відтоді Ілько став Громовиком і громами орудує.

З Громовиком мусить бути у великій злагоді Хмарник або як його називають ще —Градівник. Він у кожне громове святце постить без хліба і без води, а особливо у Святий вечір і перед Водохрищами. У такі дні він не сміє навіть вимовити ні одного слова ні до людини, ні до звірини. А коли на небі заблисне перша зірниця і вже накриють до вечері, виходить Хмарник перед хату, кланяється на всі боки і просить Громовика до вечері:

— На Свят—вечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся тобі і всій твоїй силі, громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим кулям і пушкам, твоїм стрілам і всім твоїм сватцям, нові миски, нові ложки, нові глеки у мене на столі на вас, ласкавий пане, царю ждуть: не погордіть і загостіте!

Проговоривши оці запросини дев’ять разів, Хмарник зі всією родиною сідає до вечері. Перша ложка кожної страви віддається Громовикові.

У Громовика є ще другий побратим — Бурівник. Найчастіше Бурівник з’являється людям у вигляді шляхетного пана на коні. У нього є дванадцять помічників. Вони сидять на замерзлім озері і січуть лід на крупи, які разом із бурею розсипають по царинах. Хмарник відноситься до Бурівника з пошаною. Запрошує його також до себе на Святу вечерю. Часто буває, що Бурівник не з’являється. Сердитий тоді хмарник на бурю:

— Коли ти тепер не ласкава прийти на Святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на палені горівки, на велике добро, то ми тебе просим, то не приходь до нас у літі, як ми тебе не хочемо!

У гніві бог Перун на всіх демонів, яких насилають на землю Чорнобог із Марою, наводить страх караючою силою, бо б’є своїми вогненними стрілами. Як змахне вогненною палицею, так і сиплються блискавиці на злі біси з дивами; як ударить важким молотом по чорних хмарах — гримить на весь світ. А огневі стріли так глибоко входять у землю, що тільки через сім літ знову виходять наверх. За допомогою такого креміння можна довідатися, звідки надходить буря. Воно завжди тепле, ніколи не вистигає. Перед громом Перуна чорт не годен нікуди сховатися, бо він усюди знайде його. Грім — це Божа сила, якою орудує громовержець. Одного разу сховався чорт під чоловіка, а грім як ударив, то чоловік ледве вирятувався і з тяжкою бідою прийшов до хати. Чорт любить дуже ховатися перед громом у закочену штанку чоловіка або під недільну тріску. Це коли чоловік, майструючи в неділю, відрубає. Як Перун ударить громом у чорта, то на тому місці знаходять кров із нього, яку використовують для ворожіння, особливо при замовлянні корів, аби відьми не відбирали у них молока. Прогнавши злих демонів, бог Перун бере в свої залізні міцні руки Золотий Плуг, у який запрягає золотогривих волів, і починає орати небесну ниву. Бачать тоді люди, як громовик поре небо на всі боки, ніби заволікаючи його пав’яним і страусовим пір’ям. Вкривається небо снопами, копами та скиртами, ллється на землю золоте сім’я—насіння, оплод створюючи її дощами.

Перун, коли вперше по зимі виїздить на небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цілющим життєтворящим варом громовержець весною повертає Матері—Землі життя, вкриває її квітами та всяким зелом, живить святі річки богині Дани. А свята Мати—Земля та дружина брата бога Велеса чарівна Мокоша в свою чергу живлять життєтворними росами рідних своїх росичів. Тому—то внуки Дажбожі своїх народжених дітей і освячують росяним даром святої Матері—Землі.

Перший грім навесні вважається цілющим на здоров’я. Старші люди, коли вперше гримить, притуляються до дерева, щоб бути здоровим і щасливим цілий рік та «щоб поперек під час жнив не болів». Молоді дівчата тоді стрімголов біжать до води, вмивають обличчя джерелицею й витираються червоним полотнищем, «аби такими рум’яними завше були щоки».

Та богу Перуну найбільша радість, коли, прогнавши темні хмари, а з ними злих демонів, на небі після дощу з’являється у всій своїй немеркнучій красі Дажбог-сонце!

Одного разу упав на землю Золотий Плуг бога Перуна. Знайшов той плуг неабиякий богатир Кирило Кожум’яка. Запряг у нього страшенного змія—людожера, проорав ним борозну аж до синього моря, тай утопив змія в морі.

Спалахом блискавиці Перун у небі відкриває справжнє небо, оселю богів, котру показує в мить свого гніву. То грізне знамення і для людей, щоб не грішили. Лише в Страшний Суд Всебог відкриє все небо, але тоді хрест—Сварга Сварога спалить усе навкруги.

Вогонь Перуна не вільно гасити, та й даремно, бо це сила Божа. Громовержець любить людей, але може вдарити злу людину, на якій лежить людське прокляття: «Бодай тебе Перун побив!» Знаючи це, злі духи, утікаючи від блискавиці Перуна, можуть вселитися в людину. Під час грому забороняється свистіти, співати, а також їсти або спати, бо грім заб’є. Не можна швидко бігти та піднимати вгору гострих предметів, списів, ножів, а чи мечів. Убитий блискавкою чоловік вважається щасливим, бо переселяється у Вирій і стає братом Перуна. Зцілити покалічену громом людину може лише Мати Сира—Земля. Мати Сира—Земля — то сама богиня землі. То її навесні Перун будить першим своїм громом, тоді вона просинається, молодіє, покривається квітами і травами, звеличуючи життя, молодість та красу. Для «зцілення від громниць» вдарену громом людину закопують у вологу землю і тримають нерідко декілька діб, доки «сировиця не витягне з тіла блискавки».

9 — число бога Перуна, а тому особливо опікує Перун ту родину, що має дев’ятеро дітей; в таку сім’ю бог приносить добробут і щастя.

Господарям, які не дотримуються святих божих заповідей (приміром, працюють на великі празники), Перун може запалити збіжжя вогнем. Такі пожежі люди називають Божою Карою, їх не загасиш, але іноді можна й загасити, як переказують діди—прапрадіди, тільки молоком, особливо козиним, та сировоткою. Про такий вогонь кажуть: «Як Бог запалить, то чоловік не погасить». Лише волхви—ясновидці, вибрані Богом люди, можуть зупинити гнів Перуна.

Бога Перуна вшановують трьома основними святами.

20 липня наші батьки—діди молилися біля великих старезних дубів. Громовержцю приносили в жертву вепра, бика та червоного півня. Освячували воду «перуновими топірцями». Камінчики, пробиті блискавкою, називають ще «громовими стрілами», а вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку, вважається освяченою і має цілющу силу. В цей же день дівчата виплітали вінки з дубового листя і покладали їх на голови чоловіків для міцності і здоровя.

22 липня наші предки справляли свято Блискавиці. Не дай Бог працювати в цю пору в полі й на городі, бо Перун може вельми розсердитися.

У бога Перуна е вартовий святкових днів, бог Паликопа, який спостерігає, щоб богів шанували належним чином, і карає тих, хто не дотримується звичаїв. 27 липня вшановують богів Паликопу, Перуна та Дажбога, розкладають священний вогонь, стрибають через нього, а дітям роздають ритуальне печиво «сончата».

Пізніше Перун став в один ряд з богом війни Ареєм, став покровителем його війська під час воєнних походів. У мирний час бог неба — головний оберігач хліборобської праці орія. Якщо господарі працьовиті і шанують свого бога, то він посилає їм з неба на ниви золоте насіння—дощ і ощедрує їх гарним та чистим збіжжям. Коли ж нехтують ним — засіває ниву кукілем і стоколосом. Недаремно в день покровителя врожаю Спаса жмут колосся, залишений на полі, коли завершують косовицю, називають не лише «Спасова борода», а і «бородою Перуна». Іноді цей останній сніп пшениці називають ще «козою» — священною твариною бога Перуна. Коза символізує умирання рослини та її відродження після сівби, як і на Різдво Всесвіту — смерть Старого і народження Нового року. Цей обряд з козою зберігся з тих предковічних часів, коли молодий Божич—сонце, щоб заховатись від Мари, був перевтілений богами у Козу. Не поздоровилося б Марі, коли догадалася б вона де заховався Божич, тоді грім і блискавка Перуна були б безпощадні до її злої сили.

З глибокої давнини наші пращури вважають 2 серпня днем Перуна. Й дотепер цей день називають «громовим святом». Саме в цей час починаються горобині ночі, а чорні хмари приносять на ниви та поля безліч злих духів. У боротьбі за урожай бог Перун блискавицями відчайдушне розсікає їх, а тому на землі виникають часті пожежі. В «Громове свято» орій—хлібороб запалює Посвіт, страсний вогонь якого має постійно зберігатися в оселях протягом усієї зими.

У свій день бог Перун бере під опіку води річок та озер. Людям купатися вже не велено, бо не дай Боже, як сталося одного разу, коли в мерця—утопленика виросли на спині вербові пагони. Володар над духами дозволяє раювати в ще досить теплій воді лише праведним душам, які одійшли з цього світу, та грішникам, «щоб обмили свої гріхи».

Четвер — день Перуна і Дажбога. Саме в четвер кожного тижня наші предки сходилися до капищ, біля яких горів незгасимий вогонь з дубового дерева. Тут же біля велетенських дубів, що розкинули своє верховіття аж під небеса, приносили богам жертви. У кору дуба наші предки вправляли кабанячі щелепи. Дуб вважався деревом Перуна, бо в нього найчастіше влучає грім. А тому саме біля дубів влаштовувалися ритуальні обрядодійства. З дуба виготовляли статуї бога Перуна: тулуб робили дерев’яним, ноги залізні, голову срібну, а вуса золоті. В руках статуя—образ завжди тримала коштовний камінь—рубін чи карбункул.

Ідучи обороняти рідну землю, вої—ратаї клали до свого кумира мечі з щитами і клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм, що на полі ратної броні не засоромлять слави рідної землі. А повернувшись з походів, разом з своїми нареченими покладали квіти біля статуї—образу Перуна, що був для них не лише богом війни, а богом миру. Під дубами—велетнями приносили в жертву живих птиць, а також навкруги дерева застромлювали в землю стріли, біля яких клали шматочки хліба та м’яса.

У Перунів день дівчата довколо багаття співали пісні про Перуна. В один із таких днів обирали Діву Вогню, найвродливішу із дівчат, на голову їй клали вінок, одягали в багряницю, вручали чашу з священною водою, набраною із дев’яти криниць Перунового гаю. Цією водою Діва Вогню очищала людей від гріхів. Волхви у цей час проголошували до доброго і грізного володаря дощів та злив молитви, щоб напоїв спраглу землю життєдайним сім’ям, без якого не буяє й не квітне наша Мати—Земля, не росте ніяка худібка, не течуть річки, струмки, не наповнюються озера; щоб не завдавав горя бурею, градом чи блискавкою, а проганяв Мару з Дивами та іншими темними силами, аби вони не шкодили людям.

Навесні Діва Вогню ставала Додолою, нареченою Перуна та уособлювала собою Матір—Землю, яка мала випросити в свого золотосяйного нареченого дощ. «Наречену» Перуна роздягали догола, голову прикрашали віночками з живих квітів, а тіло зеленню, яку любив бог Перун. Такими рослинами та деревами вважалися: дуб, калина лютик, борець, вовкобій, чортополох і, звичайно, папороть. Грім і блискавка Перуна на Купала — добрий знак, бо тоді розцвітає квітка папороті, квітка Щастя.

Діву Вогню вели через усе село. Кожна господиня мала за честь вилити на неї або їй під ноги відро води. Коли Додолу проводили до храму чи капища, волхви там вручали їй ритуальну шлюбну обручку. Наречена Перуна мала тоді право на святі Перуна обрати собі в чоловіки найхоробрішого юнака, якій переміг на молодецьких змаганнях.

Восени Перун замикає небо й лягає в своїм палаці відпочивати. 4 вересня — завершальне свято на честь бога блискавки і грому. В цей день палять вогнища з тернового гілля «диптаму», яке горить і не згорає. В народі таку рослину називають «неопалима купина». В цей день приносили наші предки щедрі жертви богові та перед вогнищем проголошували замовляння проти пожежі.

Напровесні будить Перуна із зимового сну віщий птах зозуля, що прилітає з Вирію і приносить ключі. Ними бог Перун відмикає свій сховок, з якого випускає на землю тепло.

Першим весняним громом Перун збиває зимові пута із землі, і все знову оживає. Це буває в день Громниць 2 лютого, коли зима зустрічається з весною. Саме тоді вшановують усіх богів запаленням смолоскипів та моляться до сонця Дажбога, щоб послав тепло. З цього дня люди починають співати веснянки і писати писанки. В давнину волхви користувалися ворожбитськими книгами «Громниками».

Перун не лише бог, який дарує життя, але і бог, що карає за провини. Із своїм божим, святим і праведним вогнем, громовержець стоїть на сторожі законів та звичаїв зоряного неба предків. Грім і блискавка Перуна — найстрашніша кара для тих, хто порушує клятви богам і в клятві не дотримує слова. Під страхом смерті охоронявся жерцями незгасимий живий Перунів вогонь, що горів у Священних гаях.

Незгасимий небесний вогонь бога Перуна має здатність відроджувати в серцях оріїв—хліборобів душі мужніх та дужих воїв—ратаїв, а тому повинен вічно горіти на священній землі великого будителя душі могутнього Роду.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Перун

Перун — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди»,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) Перуна волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд...» За легендою, Перуна творив з каменю й оживлював БІЛОБОГ. Зображувався Перун срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір’ям, гроза — це битва Перуна з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев’ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу. За деякими легендами, Перун мав дев’ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір’я тлумачило: якийсь ДИВ, утікаючи під Перуна, сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та Перун, мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити ДИВА. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у ВИРІЙ до богів, стає братом Перуна. Давні українці та білоруси вшановували Перуна щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку — до капища і співали довкола багаття пісні про Перуна Одну з дівчат — наймолодшу та найвродливішу — обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню. Їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев’яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою Діва вогню кропила язичників, які, згідно з повір’ям, очищалися від гріхів. У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: «О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з’явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту МАРУ з ДИВАМИ та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим...» У травні Діва вогню ставала ДОДОЛОЮ, «нареченою Перуна», яка мала випросити дощу в свого золотосяйного «нареченого». Її роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на ДОДОЛУ або їй під ноги відро води. Дівчата співали ритуальних пісень. ДОДОЛА символізувала Землю, яку люди віддають за наречену красному Перуну. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. ДОДОЛА мала право восени на святі ТУРА чи ОВСЕНЯ обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях. Давні українці вважали деревами й рослинами Перуна дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть. За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір’ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою. По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них — урочище Перуна під Каневом — збереглася й донині. Перун поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір’ям, родину, що мала дев’ятеро дітей (9 «число Перуна»), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: «Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)». Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем Перуна За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище Перуна та інших богів, а ритуальний священний «дуб Перуна» — спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонники (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба що плив за течією: «Видубай (випливай). Боже!» Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники — противники християнства — почали таємно збиратися й поклонятися Перуну. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким. Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися Перуну, про що свідчать літописи та донесення ченців («По украинамь молятся ему, проклятому богу Перуну...»). Ім’я Перуна дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі («каб цебя Пярун тряснув», «який там Перун ляскає?» та ін.). (За П. Трощиним).

Сказав якось Сокіл-Род синові Білобога: «Ти є Перун. Мусиш прати небо. Тож візьми в пригорщу Живої Води і бризни на небо, аби на ньому утворилися дощові хмари».

І зробив так Перун, і попливли в голубому небі пухнасті хмарини. Тоді сказав Сокіл Перунові: «Вдар стрілою в хмару, пусти дощу для людей».

І вдарив стрілою в хмару Перун. Зблиснула блискавка. Загримів перший грім над полями. Полився життєдайний дощ на Землю.

Знову впали на коліна люди, віншуючи Рода і Перуна.

А Божич здіймався все вище й вище по небу, сіючи життя і радість на Землі. Лише під вечір, стомившись, спустився Божич на спочинок.

З дня в день тепер світило Сонце. З дня в день зростав молодий Божич — тож дні довшали й довшали.

Добре врожаїлось на Землі.

Влітку дні були найдовші, тепла — найбільше, тож Божич виріс у велетня.

А коли люди врожай зібрали, осінь настала — то Божич почав старіти, зменшуватися, і дні ставали коротшими й коротшими, а ночі довшали й темнішали.

Тішився тоді Чорнобог з Марою. Бо йшла люта війна між Чорнобогом і Білобогом, між світлом і пітьмою, між добром і злом; і Чорнобог поклав перемогти Світло.

От і настала тоді найдовша ніч, в яку помер геть постарілий Божич.

І зрадів Чорнобог. Він сказав Марі: «Ось біжи мерщій на Землю. І будь-що знайди Коляду. Бо вона знову ходить вагітною, носить нового Божича в утробі своїй. Не дай йому народитися! Не дай появитися на світ сонячному світлу, що знищує нас. Маємо перемогти світло, аби вічна ніч настала».

І знову побігла Мара по Землі. Вздріла Коляду й стала гнатися за нею. І знову перетворилася вагітна богиня неба в Козу, і пробігла Мара повз неї, не звернувши уваги на рогату тваринку. Оббігала Мара за ту довгу ніч усю Землю, та дарма... Зблиснули з-за лісів і гаїв перші промені молодого золотоликого Божича. Народилося нове Сонце. Новий рік. Нове життя. Здійнявся Божич над Землею, а люди — віншувальники Коляди — зібралися у ватаги, котрі назвалися КОЛЯДНИКАМИ, і пішли з радісними співами від хати до хати, несучи попереду Звізду Ясну — зображення Божича-Молоде-Сонце.

А ще колядники несли з собою опудало священної тварини — Кози, котра щороку рятує Коляду від Мари.

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.

Перун

Міф

Сказав якось Сокіл-Род синові Білобога: «Ти є Перун. Мусиш прати небо. Тож візьми в пригорщу Живої Води і бризни на небо, аби на ньому утворилися дощові хмари».

І зробив так Перун, і попливли в голубому небі пухнасті хмарини. Тоді сказав Сокіл Перунові: «Вдар стрілою в хмару, пусти дощу для людей».

І вдарив стрілою в хмару Перун. Зблиснула блискавка. Загримів перший грім над полями. Полився життєдайний дощ на Землю.

Знову впали на коліна люди, віншуючи Рода і Перуна.

А Божич здіймався все вище й вище по небу, сіючи життя і радість на Землі. Лише під вечір, стомившись, спустився Божич на спочинок.

З дня в день тепер світило Сонце. З дня в день зростав молодий Божич — тож дні довшали й довшали.

Добре врожаїлось на Землі.

Влітку дні були найдовші, тепла — найбільше, тож Божич виріс у велетня.

А коли люди врожай зібрали, осінь настала — то Божич почав старіти, зменшуватися, і дні ставали коротшими й коротшими, а ночі довшали й темнішали.

Тішився тоді Чорнобог з Марою. Бо йшла люта війна між Чорнобогом і Білобогом, між світлом і пітьмою, між добром і злом; і Чорнобог поклав перемогти Світло.

От і настала тоді найдовша ніч, в яку помер геть постарілий Божич.

І зрадів Чорнобог. Він сказав Марі: «Ось біжи мерщій на Землю. І будь-що знайди Коляду. Бо вона знову ходить вагітною, носить нового Божича в утробі своїй. Не дай йому народитися! Не дай появитися на світ сонячному світлу, що знищує нас. Маємо перемогти світло, аби вічна ніч настала».

І знову побігла Мара по Землі. Вздріла Коляду й стала гнатися за нею. І знову перетворилася вагітна богиня неба в Козу, і пробігла Мара повз неї, не звернувши уваги на рогату тваринку. Оббігала Мара за ту довгу ніч усю Землю, та дарма... Зблиснули з-за лісів і гаїв перші промені молодого золотоликого Божича. Народилося нове Сонце. Новий рік. Нове життя. Здійнявся Божич над Землею, а люди — віншувальники Коляди — зібралися у ватаги, котрі назвалися КОЛЯДНИКАМИ, і пішли з радісними співами від хати до хати, несучи попереду Звізду Ясну — зображення Божича-Молоде-Сонце.

А ще колядники несли з собою опудало священної тварини — Кози, котра щороку рятує Коляду від Мари.

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.