Українська міфологія

Пелазги, пеласги, «лелеки», «журавлі»

Пелазги (пеласги, «лелеки», «журавлі») — об'єднання давньоукраїнських племен, що за часів трипільської культури переселялися з прадавньої України-Оріани «на нові землі». Таке переселення було наслідком демографічної політики ВОЛХВІВ, які не допускали скупчення чи перенаселення оріїв, вирубування лісів під нові земельні ділянки тощо.

За описом Страбона, «за багато століть» до утворення держав Греції й Риму Пелазги заселили Фракію, Малу Азію, Палестину, Грецію, Македонію, острів Кріт, Італію, всі острови Егейського моря, Сицилію та інші території.

Морейський півострів та Фессалія йменувалися Пелазгією (Pelazgia).

Геродот підкреслював, що «афіняни походять від пелазгів»

На думку Страбона й Діоніса Галыкарнаського ім’я Пелазги (в перекладі з давньогрецької — лелеки, журавлі) дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання.

Д. Галікарнаський стверджував, що Пелазги заселили Італію «за п’ять століть до Троянської війни».

До об’єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: лелеги, венеди, етруски, трояни, давні (Davni), пани, галичі (галичани, галли), обричі, гірники, любичі, поляни, вовки, попелі, компанійці (Campani), савини, доляни, лучани, річани, шикули (сикули) та інші.

З часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгічного союзу. Так утворилася велика Венедська держава, що простяглася від берегів Андріатичного моря до берегів Дунаю. Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підгрунтям для утворення держав Греції та Риму.

Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція.

Античні автори Плутарх, Павзаній (Повзаній) та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято КОЛЯДИ 1570 року до н. е., коли Пелазги за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався «паляниця».

Вірність своїй праматері Оріані пелазги виявляли і в назві міст, що будували на чужині: Треба (Treba), Мана (Mana), Мокра (Mocra), Кора (Kora). Місто Троя було засновано на честь бога Трояна. В Палестині за п’ять століть до нашестя племені Мойсея Пелазги збудували велике місто Русасалем — «Русів постій» (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький), це місто звалося Русалель (Руса-Лель — на честь «русинського» бога ЛЕЛЯ). З часом назву міста було перекручено на Єрусалим.

Плутарх пише про вірування Пелазгів, зокрема — їхнє палке поклоніння громовержцеві Перуну, якому «Пелазги будували храми переважно в дібровах». Деякі діброви на терені Італії називались Додонськими (на честь «нареченої» Перуна Додони — Додоли).

Молилися Перуну також Дажбогу, Трояну, Велесу, Чуру та іншим. Імена і образи пелазгічних богів Плутарх називав «найстародавнішими рештками первісного світу». Античні автори стверджували, що Пелазги мали своє письмо, яке Діодор називав ПЕЛАЗГІЧНИМ.

Про згортки папірусів, які написані мовою «одного з пелазгічних говорів», розповів Д. Галікарнаський. Він називав ці папіруси «Книгами пророцтв», або «Книгами сивил», що «цінувалися вище від усіх скарбів Риму».

Зберігалися ці книги в Капітолійському храмі Рима. Храм і пелазгічні «Книги пророцтв» згоріли в І ст. до н. е. Тоді римляни відправили послів до стародавніх пелазгічних місту Сарматії та Малій Азії, аби відновити «Книги пророцтв». Було відновлено до тисячі віршів віщувань сивил. (За Д. Галікарнаським).

Відсутність єдності між пелазгічними племенами, ворогування між ними, надто — між етрусками і галичанами, привело до того, що їх асимілювали автохтонні племена, поглинули нові державні утворення.

Першу грунтовну наукову працю про Пелазгів як праукраїнський союз племен написав російський вчений-етнолог середини XIX ст. Олександр Чертков («Пелазго-фракийские племена, населившие Италию», М., 1853).

Радянська історіографія, виходячи з шовіністичних та українофобських позицій, замовчувала будь-які відомості про Пелазгів.

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.