Українська міфологія

Мокоша

Мокоша — богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, а також богиня родючості та животворчої жіночої сили. Заступниця вагітних та породілей.

Мокоша
Мокоша

Мокоша — велика Богиня, мати милосердя, дружина бога багатства Велеса, брата Перуна. Сам життєтворящий Дажбог-сонце вельми вшановує велику матір землі за її родючість, за невтомну працелюбність і майстерність. З незапам’ятних часів богиня сонця — богиня—праля, яка пряде на веретені землі безконечну нитку життя душі мудрого орія—хлібороба. Первовічна діва з тих прапрадавніх часів увібрала в безсмертя з райського Дерева Життя золоту життєдайну росу, сівке зерно пшениці, рясні плоди калини, достиглі червоні яблука, ніжні пелюстки цвіту рожі... Мокоша все те стереже, про все піклується, щоби життя орія, що постало з первовіку, ніколи не згасало. Ще з тих далеких часів богиня Мокоша навчила орія орати землю, засівати поля, вирощувати хліб —основний харч для людей.

Богиня сонця живе в небі, як царівна—господиня поважно походжає по двору свого пана господаря. Завжди в золотому уборі, а на поясі, на золотих ретязях в неї золоті ключі, якими відмикає дощі і тумани.

Мокша, Макоша — так колись ще прапрадіди лагідно називали свою добру богиню—покровительку дощів та весняних обрядодійств, пов’язаних з ними. Велику Богиню, як і заступницю роду —Берегиню, орій—хлібороб зображував на рушниках із зведеними вгору руками. Богиня Мокоша — то вічна молитва до Господа, щоб зросив дощем поорані і запліднені зерном поля.

Чарівна панна ходить по небесному двору вся в золоті та у червоних із срібними підківками чоботях. Перед нею боги знімають шапки, низько кланяються. Для одних вона царівна, для інших —королівна, а для орія—хлібороба — господиня «рогу достатку», богиня рукоділля, прядіння, ткання та жіночої життєдайної сили.

Ще на початку світу богиня Мокоша зробила першу борозну та зорала землю Золотим Плугом. Вона примусила биків схилити голови перед ярмом і слухняно зорювати плугом тверду поверхню землі. Вельми величають її боги, а з ними й орій—хлібороб за ті здобутки, за ту першу сівбу зерна, за першу вирощену пшеницю, перше жито, за «овес—самосій» та «ячмінь колосій».

У великий день врожаю, на свято Спаса ніжно усміхається до своєї богині, у свою «Велесову бороду» бог достатку Велес. Калач, виплетений, наче з пряжі, з пшеничного тіста — то найкращий здобуток із золотої пшенички.

Богиня Мокоша — покровителька пологів і заступниця породіль. Благословенна сонцем Дажбога породільниця—мати — то велика берегиня святого духа предків, який народжує для щастя, з вірою та надією у кращу долю нове життя.

Богиню Мокошу вшановують у п’ятницю. Свята П’ятниця —покровителька шлюбу та хранителька роду. Цей день дуже поважає Дажбог-сонце і завжди дарує йому своє світло. Богині Мокоші люди присвячують чудові Священні гаї, де жінки віддавалися різним веселощам та виконували ритуальні танці. До Мокоші на Старокиївську гору приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки...

У році є дванадцять п’ятниць, які в народі називають «дванадесятницями» богині Мокоші. Вони в особливій пошані серед жінок: це — п’ятниця перед Благовіщенням (25 березня), десята після Великодня, перед Зеленими святами, перед проводами Літа, Перша Пречиста (15 серпня), перед днем строгого посту на Івана Пісного (29 серпня), перед здвиженням (14 вересня), перед Покровою (1 жовтня), Виденням (21 листопада), Різдвом, Водохрищем та дві Великопісні.

Жінки мають за великий гріх у святу п’ятницю прясти, ткати, вишивати, м’яти і тіпати коноплі, прати і золити плаття. У дванадесятницю забороняється купати дітей, навіть розчісуватись, а чоловікам виходити з плугом у поле, щоб бува не запилити богиню. Мокоша жорстока до невіруючих та милосердна і добра до тих людей, хто молиться, слухняно виконує її веління. До тих жінок, котрі в день Святої П’ятниці працюють, Мокоша обов’язково з’являється у образі дуже бідної жінки: її тіло пошпиговане голками, понівечене веретенами, порізане ножами та попроколюване цвяхами. Святий обов’язок богині Мокоші ходити землею, благословляти людей на добрі діла і карати тих, хто вчинив провину. Жінкам, котрі дотримуються її обітниці, мудра мати у потрібний час допоможе вилікуватись від злих чарів, відверне намовляння, прийме пологи, навчить рукоділлю, позбавить вад...

Основне свято богині Мокоші відбувається у найближчу до 28 жовтня п’ятницю. Взагалі кожна свята п’ятниця є поминальним днем, коли згадують своїх покійних родичів. У цю святу п’ятницю особливо забороняється працювати веретеном, голкою та ножицями, бо в цей день добрі душі—Лада відвідують свій рід, а тому бояться, щоб не поколоти їх душі. В цей день моляться і до іншіх богинь: Лади, Дани, Діванни, рожаниць, а безплідні жінки ще моляться, щоб мати потомство. Тоді ж на Дівич—горі приносили богині Мокоші в жертву снопки льону й вишиті рушники та освячували плоди, трави, квіти, які використовують протягом року для лікування. Кожна з дівчат на виданні цього дня ворожила та вихвалялася одна перед одною прядивом, своєю майстерністю вишивання, ткацьким чи кравецьким умінням. То були оглядини не лише виробів, а і юних майстринь перед парубками та майбутніми свекрухами.

Після святої п’ятниці з наступного дня уже можна починати великі роботи: вишивати, ткати, шити одяг...

Богиня Мокоша особливо піклується про вологу (дощ, струмки, річки), а тому великій матері всього живого поклонялися також і біля криниць, де завжди мало бути зображення богині, а також посуд, щоб подорожній міг напитися води. В легендах і казках герой, стрибнувши у колодязь, потрапляє у підземний світ. Вода, випаровуючись, через дощові хмари повертається знову на землю. Наші предки вірили, що джерельна вода в криниці єднає людину з її минулим і майбутнім, а тому, виконавши певні магічні чаклування з криничною водою, можна викликати дощ.

Чудова пора осінь! Саме цієї пори найбільше вабить до себе чарівливо—таємниче царство богині. Кожного зачаровує тихий кришталевий день! Опадає строкате листя з дерев і кущів. Уже скоро обважнілі від дощів хмари закриють натомлене сонце... В цю чудову пору падолисту богиня Мокоша оплакує людські гріхи, слізьми—дощами обмиває душі тих, хто лишив земне життя і полинув у зоряне царство. Цілющими Мокошиними сльозами душу оздоровити — то ніби з джерельної ріки воду пити.

Із слова «мок» (мокрий) виникло слово Мокоша. Не випадково люди одну із річок так і назвали — Мокша.

Своїми сльозами велика богиня—мати вміє звільняти душу від туги та пригнічення. Вона, як та ніжна трепетна квітка—мак, несе в собі незнищенну пам’ять роду. Квітка мак п’янить, як любов. Колись богиня Мокоша вилікувала маком від безсоння сина одного із могутніх богів. З давніх—давен на землях Оріани святили мак і ним обсівали людей і поля, бо вірили, що ця чарівна квітка богині має магічну силу, яка захищає від усякого зла. Дівчата, в сім’ї яких був загиблий, з любов’ю і сумом вишивали узори з маком на сорочках, а на голову клали віночки з семи маків, присягаючи правічній богині зберегти й продовжити свій рід, бо квітка мак — то її первовічна краса і молодість.

Безкінечна нитка життєтворящого Дерева Вічності богині—прялі з доісторичних часів стала оберегом натруджених, зашкарубих, але завжди ласкавих маминих рук. Образ богині — це живий храм вічних сподівань і надій людської матері. Він повен смутку і страждання, але в ньому і вдосталь материнського щастя. На рушниках землі, жіночими маминими руками вишиті сонце, місяць і зорі, голос материнської душі і вогненна батьківська енергія, немеркнуче життя і ніжність, незнищенна пам’ять роду і любов.

Жінка—господиня посідає чільне місце в святочних жертвах богам поруч з мужем—господарем. У найдавніші часи родом порядкувала жінка, яку всі за мудрість та життєвий досвід називали Матір’ю Коша —громади або общини. Мо — мати, Кош — плетена кошівниця для зерна. Мокоша — велика богиня — мати врожаю!

Окрім хатніх промислів та ремесел, Мокоша разом з іншими богами та богинею Славою благословляла військові походи. Під її пильним оком дружина або кохана протягом ночі виготовляла нове полотно, готувала сорочку та оздоблювала її кольоровими символами богині з вірою, що такий своєрідний «одноденний» амулет стане оберегом воїну від наглої смерті. В ньому зачакловувалась перемога й щасливе повернення в рідні краї.

Зображення богині—матері Мокоші можна бачити в знайдених археологами керамічних скульптурках. Статуетки скіфських богинь (VII століття до н.е.) нагадують позу Мокоші—Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління, яку ми бачимо в соборі Софії Київської. Подібні скульптурки жіночих постатей у просторій одежі із дітьми на руках привішували за вушко й носили на собі або прикріплювали біля входу до оселі. Інший жіночий образ зустрічаємо на фібулах, тобто застібках плащів, УІ—УП століття. На таких застібках зображено жінку в широкій спідниці, з піднятими до сонячного диску біля голови руками. Є зображення жінки, яка тримає розгалужений кущ або птаха, іноді коней, на яких сидять чоловіки, голови й руки яких обрамлені гіллям, символами сонця, або півнями — вісниками зорі, що бачимо теж на ритуальних рушниках. Хто це, як не велика богиня, мати життя — Мокоша!

Богиню Мокошу вшановують ще в день «проганяння свят» 8 січня. Годилося цього дня внести пряльні снасті, «щоб лихий не поплутав пряжі». Старші молодиці, прикрасивши гребені, ходили від хати до хати, сповіщаючи, що сьогодні будуть всі «свята прогнані». В цей день працювати гріх — так само, як і на перший день Різдва.

Богиню Мокошу вшановують і в інші дні. В одне з найбільших весняних свят Благовіщення, яке припадає на 25 березня, коли Бог благословляє всі рослини, надто великий гріх братися за будь—яку роботу. Особливо застерігали вагітних жінок, бо «неодмінно відріже ніжку своїй дитині».

Найкращим днем для початку вибілювання полотна, з настанням теплих сонячних днів вважається 2 травня. До цього дня виготовляли полотно, виткане переважно в лютому та березні.

На свято Рожаниць, котре припадає на 9 вересня, бездітні матері звертаються до Мокоші, аби вона молила Господа—Бога посприяти обзавестися немовлятами. Після ритуалу—моління жінки запрошували до своїх осель на обід бідних людей, «щоб молилися великій матері за їхніх дітей».

У день зустрічі осені, себто 1 вересня, чоловіки вносили до хат господарські снасті. Годилося зробити це і жіноцтву. Хліборобські турботи одійшли, тому з цього часу в оселях повинні з’явитися прядки, гребні, веретена та інше рукодільне причандалля. З найвіддаленіших часів навіть малу дитину привчали до обов’язків допомагати матері готувати пряжу для полотна.

У «вовчий місяць», а саме на мисливське свято 8 листопада, коли тварини підбираються ближче до осель, наставав час, коли жіноцтво зголошувалося на сходки. З цього дня дівчата починали прясти кужіль на полотно.

На Видення, 21 листопада, коли Господь відпускає праведні душі, щоб вони могли подивитися своє тіло, не гоже збивати на воді прачами білизну, бо хто їх тре, накликає бурю на поля, а на себе од людей зневагу. Цього дня вода має велику силу від усякого зла. Перед Виденням жінки опівночі вдавалися до ворожінь. Знявши з себе одяг, господиня сідала на порозі, обсипала себе коноплями, накривала голову лялькою з клоччя і пряла прядиво, «щоб воно пішло на руку».

Після свята Дівочої Долі, що припадає на 24 листопада, все жіноцтво вшановує Мокошу як богиню—рукодільницю, вважаючи її своєю покровителькою. В цю пору день уже повертає на весну, а матері, в яких дочки на виданні, намагалися приготувати, щоб напередодні свята вивісити на подвір’ї весь вишитий набуток: мовляв, усі, дивіться, яка в мене гожа дочка на виданні.

22 грудня, в день народин сонця, коли з наступної доби день починає збільшуватись, вагітні жінки надто остерігалися працювати. В цей день дівчата домовлялися про свої зібрання. На вечорниці чи досвітки годилося приходити тільки тим дівчатам, хто вже навчився вишивати, прясти чи шити. Тому матері навчали доньок рукодільництву. Це було святим законом у кожній родині...

Вічна юність, чесність людини і сльози матерів збереглися не лише на вишиванках, у піснях, на писанках, а і в безмежній вічності життя.

Безсмертним веретеном продовжує крутитися земля навколо своєї осі, сотаючи із куделі могутнього Хаосу всеєдиного Лада материнську нитку вічності. Тому—то й не перестає сипатися з Мокошиних ласкавих рук життєдайне насіннячко Всебога Творця.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Мокоша, Макош, Цариця Води, Водяниця, Мати Коша

Мокоша (Макош, Цариця Води, Водяниця, Мати Коша) — давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Кожна п’ятниця в давніх українців була днем Мокоші. Ім’я Мокоша академік Б. Рибаков трактує як словосполучення. МАТИ ВРОЖАЮ (МО — мати, КОШ — кошівниця для зерна). Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва, що зафіксовано в літописах («...по украинамъ молятся богу Перуну, и Хорсу, и Мокоши»). Церква змушена була п’ятницю — день Мокоші — зробити днем Парасковії та Покрови. (За П. Трощиним).

За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші — МАТИ КОША. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, серед КОША (на стійбищі, в громаді, общині і т. п.) мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо.

МАТИ КОША була шанованою богинею у сарматів. (За М. Слободянюком).

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.