Лиса гора

Лиса гора — історична місцевість у Печорському районі Києва. Назва пов’язана із старовинними легендами про шабаші відьом та перевертнів на цій горі.

Чому Лиса гора? Не завжди Лиса, в іншому місці така гора називається Чортовою, а ще в іншому — Бусовою, тобто бісовою. Всі ці горби здебільшого мають піщане узвишшя, не зарослі деревами, а тому і називаються лисими.

На противагу стародавнім жерцям та наближеним до них волхвів, які в часи загального віча збиралися за городами у Священних гаях, відунські віча теж збиралися за їх межами на Лисій горі. Жерці та волхви вороже ставилися до таких людей. Відьмами вважаються сварливі, страшні та бридкі баби. Всякі такі потвори легко стають молодими й вродливими, коли настає час летіти на Лису гору. Нечестивцями іноді стають гарні дівчата, які так уже вміють причаровувати, що найгарніший у селі хлопець не в змозі їм відмовити. Про таких кажуть: «Гарна, як відьма з Лисої гори».

Один старезний чоловік розказував про свою бабу: «Одного разу, коли стара святково вдяглася, питаю: «Куди це ти, стара, збираєшся?» А вона і каже: « Краще не питай; треба летіти, хоч чи не хоч, а треба. Бо коли не полечу, самі прийдуть, візьмуть мене і тоді горе мені буде». Вік прожив із старою старий, а того не знав. Вийшла стара в сіни, стала під димарем і раптом, як дим, вилетіла із труби.

Відьми та відуни збираються двічі на рік, перед великими святами, на свої зібрання. Першого разу на 23 квітня, коли бог родючості Урай—Рай відчиняє небо й подає на землю цілющу росу, або на 1 травня, але кожен раз перед русаліями, коли пошановують та поминають небіжчиків. У цю пору на довкіллі вельми чаклує Леля—Весна, а Зільник Золота, бог рослинного царства, надає всякому зелу цілющу силу.

Удруге вони сходяться в початку зими на Калету 29 листопада, коли лихі сили стараються протидіяти визріванню молодого Божича сонця Коляди. Це за одними джерелами, а за іншими відьми злітаються на Лису гору на Коляду, проти Великодня і на Купала, в той час, коли сонце повертається на літо, на весну і на зиму.

Є звістки, що відьми виходять з дому й обходять свої володіння кожен перший місячний четвер. Свій сейм відьми розпочинають зборищами на безлюдді на горбах. Коли приходив час летіти на віче, зокрема на Лису гору до града Кия, то летять тоді хто на чім: на мітлі, на кочерзі, на лопаті, якою саджають хліб у піч... Перед тим обов’язково змащують собі під пахвами священним мастилом, приготовленим із тирлич—трави.

Відьми завжди одна за одну заступаються. Там на зборищі їх збирається стільки, що і порахувати важко і кожна із свічкою. Вогонь свічок тоді у срібнобарвах місяця—молодика мерехтить до неба.

Головує на зборищах відьмак. Як і всі інші відуни та відьми, він знає найрізніші способи чарування та ворожіння, бо це його заняття. Взагалі, всі відуни — це дуже знаючі люди, можуть бачити й передбачити майбутнє. Головний відьмак, або інакше вовкулака—перевертень, керує всіма іншими нечестивцями. Серед відьом теж вибирається відьма над відьмами. У того відьмака є дванадцять заступників: п’ять перших і сім других, які скеровують діяльність відьом. На Лису гору разом з наставницями летять і новачки. Посвятившись у різні тайни відьомства, вони там і одружуються. Відунські знання нагромаджувалися віками, а тому лікарські та знахарські таємниці передавалися і передаються спадково.

Найстаріші відуни володіли тисячолітніми тайнами використання чарівного зела для лікування різних хвороб. Молодші успадковували від бабок, прабабок, прапрабабок їх знання. Всі ці разом узяті чарівники залишили нам з тих найвіддаленіших літ багатющий духовний спадок: ритуально—магічні танці, чарівні пісні, замовляння, повір’я... Там на Лисій горі, вони ділилися один з одним досвідом. Серед них були знамениті зелійники і зелійниці — знавці трав і коріння. Кожен з таких знавців мав свої травники, які передавали один одному. Вони знали сотні молитв і заклинань. Звертаючись за допомогою слова до сонця, місяця, зірок, води, вогню відуни вміли ворожити і віщувати такі явища в природі, які проста людина осягнути не могла. З успіхом лікували вони від укусу змій, допомагали породіллям, правили переломи і вивихи, вміли ворожити за небесними знаменнями; ворожили на розтопленому воску, олові, золоті, а особливо на яйцях. Зупиняли кров з рани та знали мову тварин і птахів. Вміли викликати тіні та душі померлих.

Відуни бувають ще такі, що можуть лише одне. Градівник — той, хто відвертає град. Хмарник — може відвертати хмари й дощ. Чарівники — чарують, заклинають; привертають чи відвертають любов, вміють насилати хвороби, сум, заговорювати дощ. Знахарі знаються на зіллі, виліковують від укусу гадюки, можуть заселити в людину ящірок та гадюк, наслати град, мишей, скажених псів, водночас лікують од усього того. Розмовляють з птахами, забороняють випивати їм хліб на нивах, перетворюють дівчат у зозуль, тварин, дерева...

Наші діди—батьки шанували таких людей, вважали їх вибраними та наближеними до богів та духів, однак і боялися зловмисників —злих чарівників, бо вірили, що там на Лисій горі є у них свій суд. Там вони й судять один одного й вирішують, коли насилати біду на людей і хворобу. Бо хто з них провинився, той безслідно зникає.

Людина з лихим поглядом уміє насилати уроки. З допомогою нашіптування і заклинань відьми й відуни не тільки сприяють, а й стають їм небезпечними. Стародавні жерці та волхви вважалися захисниками і спасителями в бідах, а тому протидіяли таким злим силам. Однак народ оздоблювався проти чародійників тільки в часи великих лихоліть: голоду, мору, засухи.

Відьми летять на Лису гору на нараду з головним відьмаком та з нечистою силою. В час шабашу, або, інакше кажучи, ритуальних обрядів з іграми та танцями, розпочиналось загальне святкування всякої нечистої сили. Один чоловік бачив то видовище й так про те розповів: “По горі розпалюють багато вогнищ, а посередині — одне найбільше. Довкола кожного вогнища сидять відьми та піддержують вогонь, докидаючи до нього патики. Довкола найбільшого вогнища сидять найстарші відьми з блискучими очима і розчіхраними патлами; між ними сидить на високім троні з хворосту славна їх цариця, з довгою варехою в руці та з вужевою короною на голові. Сама товста, бліда, з маленькими очима і з величезним туловищем. Над огнищем висить на ланцях величезний котел з якимось чортівським варом. Цариця мішає варехою в тім котлі вивар із вужів, ропух, гадюк, сердець упирів й різного отруйного зілля, який опісля відьми й чарівниці розносять по світу людям на отрую, хвороби й смерть. Інші відьми й чарівниці, молоді й родимі дівки з хвостами та розпутні молодиці, зовсім голі або тільки легко прикриті плахтами, виводять поміж тими огнищами дивні хороводи та ігрища. Одні танцювали, тупцюючи й співаючи довкола великого огнища, підскакували, вибігали з колеса, вивихалися одна другій попід руку або пересувалися поміж ноги; інші, поділені на менші громадки, переверталися догори ногами, перескакували одні другим через голови, ставали дуба, совгалися по піску або ставали з мечиками від терлиць, прискакували до себе, кололи себе і відскакували назад”. То завжди було після основної частини зборища. Після ритуального дійства відьми з відьмаками сідали за вечерю із страв без солі.

Після таких зібрань, коли вирішені всі питання, що кожен має робити до наступного віча, відуни поверталися до своїх хат.

Чимало справжніх секретів багатовікового досвіду наших пращурів забуто і навіть винищено. Упродовж століть не тільки церква, а й держава їх немилосердно переслідували, а тих людей, що брали на себе таку відунську місію, вбивали, палили, топили, однак викорінити цих віщих людей не змогли. Люди, які певною мірою присвятили себе духам, а заразом вирішенню різноманітних життєйських проблем—потреб, закодовані Пам’яттю Предків. Ця віща пам’ять усіма барвами веселки переливається в багатовіковій духовній спадщині народу, бо в ній людська віра у день прийдешній, бо там наше Безсмертя.