Українська міфологія

Леля

Леля — дочка Лади, сестра Полеля. Богиня кохання, весни та краси.

Леля
Леля

Усе в світі мусить бути гарне: замріяний ліс і широке поле, голубе небо і чиста вода, мамина пісня і душа людини...

Щаслива Леля в своїй усеобіймаючій любові. Та ще й гарна яка! Що гарнішої за неї немає в цілім світі, бо вона —богиня кохання, цариця—володарка краси, а ще першого весняного дощику.

Голубоока Леля з’явилася на білий світ від кохання землі та неба, з лона рожевих пелюсток троянд чарівної її матері, богині Всесвіту, премудрої Лади. Леля з’явилася в той час, коли білим лебедем полинув у розтривожений морок теж тільки—но народжений брат—близнюк Лелі, бог світлого дня Полель. Від того небаченого ще кохання з’явилися на цей світ і ми, люди, а тендітна квітка—троянда стала символом великої любові богині Лелі, амулетом її таємниць.

Вибухнула тоді весна квітуванням, коханням, розлилася бездушна і холодна до цієї пори гладінь озер та рік, міцно обнялися у п’янких запахах трави, дрібно затремтіли величними хвилями раніше байдужі до довкілля листочки та крони дерев; весело задзюрчало поміж камінням джерело, а в серцях людей виникло велике відчуття любові. Раділа вода, діброва, раділа молодь від п’янкої радості Лелі. Холодна блакить неба стала загадковою та чарівною.

Богиня Леля — це красуня дівчина—весна, рум’яна, з розпущеними, як у молодої, косами, у зеленому з барвінку та перших весняних квітів віночку, а замість стрічок — струменить з неї чарами весна. Сорочка в неї вишита різнокольоровими пахучими васильками, та вже така тоненька! Поділ вишитий хмелем, а на шиї дороге намисто. Взута Леля в червоні із срібними підківками чобітки.

Після довгої холодної зими весна—красна приносить юнкам любов та веселощі, а згодом одруження; тепле літечко господарям на добро—працю: оранку, сівбу, косовицю, жнива, пасовиська та добрий врожай; господиням — працю на городах, щоб був достаток в оселі, було багато курчат, гусенят, каченят; а малим діткам радість та втіху — коника, ігри, батіжки, щоб пасли худібку та ласувалися вишеньками, черешеньками, яблучками, грушечками; бабусям — приємне тепло та відпочинок на дворі, а дідусям по кийочку. Бо ж узимку стареньким вельми тяжко ходити по льоду та по снігу. І худобині гарні подарунки — гарну травицю, запашне сіно на зиму. Садам, полям та городам —теплі, рясні дощики: на урожай, на яблуні—груші.

Сніг ще не зійшов, сонце ще на сході, а Леля вже не може дочекатися, коли ті дівчата з хлопцями постають на воротах або повилазять на дерева і почнуть закликати її:

Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжжя,
Принеси нам красок...

Леля завжди безмежно весела, вона всевладна, за що її і любить Сварожич, за що її й кохає так палко вогненно—пристрасний бог Ярило. Навіть Матир—Земля з нею у великій любові. Колись закохався безмежно в радість—весну красень Ландиш. Та не змогла з ним залишитися добра та щедра весна. А коли вона пішла, став ландиш гірко плакати, аж кров із серця забарвила його сльози у червоний колір. Став він ніжною конвалією із сріблястими дзвіночками, які дзвонять неповторними пахощами того великого кохання. А сльози — то соковиті червоні ягоди, що народжуються з тих чарівних дзвіночків.

Леля навесні спочатку посилає своїх вісників — пестливих легінів—вітрів, промені ніжно—ласкавого сонця, перший грім та блискавицю. А потім сама сідає на крила птиць та прилітає на землю разом з різнобарв’ям квітів, веселим пташиним співом та гудінням жуків, а ще з надією на краще життя: на урожай, приплід худібки, на збільшення родини. А з надією приносить у душу орія—хлібороба спокій, любов, радість та творче натхнення до праці. Бо в праці його молодість, що надає йому сили, народжує красу та віру в незгасиме животворче тепло сонця Дажбога.

У давнину з чарівними веснянками—гаївками виходили хлопці й дівчата в поле, на луки, у ліс, підіймалися на горби й закликали весну:

Ой весна, ой красна,
Що ти нам принесла?
Де зимувала, кого зігрівала.
А ми за тобою насумувались,
А ми тебе, весно, навиглядались.

Коли панує в нас зима, чарівна Леля відпочиває з батеньком у птичому царстві раю, де Вирій і живуть душечки родителів, звідтіля приходять і діточки новонароджених. Там вона веселиться з птахами, з душами родителів—прародителів, та з душами маленьких діточок. Коли ж хрещений батенько сонечко відправляє свою донечку Лелю на землю, до нас приходить весна. Весна—паняночка має багато друзів. Найперші вірні друзі — це птахи небесні! Тоді відкриваються Небесні ворота, а із раю «калиновим мостом» вирушає з неба на землю Леля—Весна. А йде вона, як цариця, в оточенні легеньких ласкавих вітрів, дрібних теплих дощиків та численного божого птаства. Цю благу вість першою на землю приносить ластівка. Тоді настає велике і величне свято. Навіть пташка гнізда не в’є. У день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну, а Бог передав Ураю золоті ключі відмикати небо, щоб дощ землю змочив. Птахи — це вісники неба, що прилітають через Небесні ворота в образі новонароджених душ—дітей. Весняне сонце—небо, теплий ласкавий вітерець, краса землі народжують у людині творчість і натхнення:

Розлилися води на чотири броди.
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
У першому броді соловей щебече,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
У другому броді зозуленька кує,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
А в третьому броді сопілочка грає,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
В четвертому броді дівчинонька плаче,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
Соловей щебече — садки розвиває,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
Зозуленька кує, бо літечко чує,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
Сопілочка грає, в улицю скликає,
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!
Дівчинонька плаче, за нелюба йдучи.
Гей, дівки, весна—красна,
Весна—красна, зілля зелененьке!

Мало—помало зима ховається на північ у своє царство холоду й темряви, бо зимі стає страшно, коли ця радісна процесія Лелі—Весни йде на крилах птахів. На інших крилах прилітають душі родителів—прародителів, на крилах третіх — душі новонароджених дітей.

Ластівоньки приносять весну господарям, лелеки — душі новонароджених дітей, зозулі — душі прародителів, жайворонки —весну на ниви і поля, соловейки — в сади і гаї; гуси, гоголі—качки, чаплі — радість весни рікам, озерам, а заразом рибам, ракам і жабкам. Орлички приносять весну в ліс. Тоді теплі травневі вечори наповнюються своєрідною музикою, веселим гудінням безлічі літаючих хрущів. Веснянки «Шум» та «Жучок» — то є уподібнення весняного шуму—гомону, щоб скорше викликати Лелю—Весну, віддати їй хвалу.

Осяйна Леля прилітає до молоді з «веселками», «гаївками», «гагілками» та іншими веселими іграми. Разом із своїм світлоносним братом Полелем кружляють вони у небеснім танку, благословляючи живою водою та світлим вогнем землю і все живе на ній до родючості.

Найбільше Лелі подобаються хороводи дівчат, коли з першими птахами закликають весну. Обраницю Лелю—Лялю, як весільну наречену, заквітчують так, щоб вона вся була вкрита зелен—зіллям та зеленими листочками липи, бо то священне її дерево. Біля її ніг кладуть віночки з квітів як ознаку чистоти й незайманості та різні молочні страви. Довкіл Лелі дівчата починають вести танок:

Ой, Лелю, молодая, ой Лелю!
Ти в’юная, ой Лелю!
Ти по горниці пройди, ой Лелю!..

Після магічно—чарівного хороводу та пісень—веснянок Леля роздає дівчатам віночки, а кожна з них відколупує крихітку масла та сиру і запиває молоком. Кожній достається ще і чарівна крашанка. Віночки дівчата бережуть до наступної весни. Хто найкраще просив осяйну Лелю, тому вона подарує «милого» на весілля, а Мати—Лада дасть кожній світлосяйну обручку, бо так завжди має бути на білім світі. Так хочуть небо і земля!

Незлічити складених закличних пісень—веснянок! У них закодована тайна вічності орія. Пригадаймо веснянку «Кривий танець», у якому теж не можна знайти, де початок, а де кінець:

То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину...

Як сонце по небу: то сходить, іде вверх, то йде вниз — заходить; так і людське життя: народження, життя повне сил іде вгору, а згодом знижується, заходить — людина помирає. Веснянка—гаївка «Кривий танець» символізує те, що лютого злого змія—напасника вже поборено, як день поборює ніч, а зиму — весна—літо. Ця тисячолітня гра—містерія єднає небо, землю і воду; народження, життя та смерть; батька, матір і дитину та оберігає душу орія—хлібороба у безконечному, тернистому шляху до предків у зоряне небо.

«Кривий танець» — то вічність! Вибравши посеред себе найвродливішу свою «Лелю», дівчата прикрашають її зеленню, а на голову одягають вінки із свіжих квітів. Садовлять на зелен—луг трьох дітей, які утворюють ніби трикутник. Леля—Ляля веде довгий ключ дівчат, які йдуть поодинці, тримаючись за руку одна одної, і роблять хоровод—рух руками то вгору, то вниз поміж цих дітей. Таким чином без упину й без кінця в тому «Кривому танці» людина намагається знайти кінець, пізнати смисл життя та тайну народження і смерті. Ті плетені вінки юнки не несли додому, а йшли до річки і, прикріпивши до них запалені свічки, пускали за водою. Щоб богиня Леля, ця дорога дівочому серцю весна—паняночка, принесла кожній Ладо—царенка, любенького парубочка, а з ним любов, вірність та надію.

Свято воскресіння весни—сонця божественної Лелі наші пращури святкували в її великий день — 23 квітня. Це дівоче свято люди називають «Лельником», а пісні «ладовицями», щоб чарівниця Леля берегла лад у душі. Перед цим днем була Красна Гірка, велике свято Матері—Лади, а згодом наставав день богині Майї — 1 травня, на якому Леля і Лада будуть запрошені як почесні гості, бо тоді богиня Майя «замаює» травами землю та вкриває листям дерева. А наступного дня всі три богині справлятимуть разом з птаством Солов’їний Великдень, бо в цей день вони прилітають. Тоді ж люди слухають, скільки накувала зозуля, та моляться про своє довголіття та здоров’я.

Соловей — найулюбленіший птах богині Лелі, який першим вістить тепло та розвиває сади. Мине ще трохи часу, сади перецвітуть, затихне мало—помалу й пісня солов’я. Та, врешті, минуть і пахощі житнього літа, розтане смуток холодної зими і знову прийде весна Леля, затарахкотить запряжена золотогривими кіньми колісниця Перуна, блисне раз—удруге в небі вогненна його блискавиця — утече зима не оглядаючись. Тоді Леля—Весна знову радісно прилетить і цвітом—кохання заспіває, а з нею разом уже вкотре у віках заспівають піснями—веснянками вічної любові і люди.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Ляля, Леля

Ляля (Леля) — у давніх українців (згодом — у давніх білорусів) донька або посестра ЛАДИ. Свято Лялі відбувалося 22 квітня, чим завершувалися торжества заклинання й зустрічі ЛАДИ-весни. (За М. Слободянюком).

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.