Українська міфологія

Культ предків

Культ предків — віра в те, що людина живе й по смерті. Померлий, переходячи до іншого світу, стає людиною незвичайною і робиться охоронцем свого роду, чужому ж може шкодити.

Культ предків
Культ предків

Нерідний бог, як нерідна мати — сиротою і чужинцем стає той нарід на своїй рідній землі, коли чужа воля запанує у його душі.

Душа орійця — то є втілення душі життєдайного Сонця—Сварога, що з доісторичних часів стало для нього Дажбогом. Хто посилає благодійне тепло? Сонце! Вся природа, як і всеобновлююче сонце, має свою душу. Весною всетворяще сонце оживлює все, приносить із собою після довгої зимової сплячки Любов і Радість, Життя і Надію. Навкруги оживають струмки, озера, ріки;

зеленіють ліси, поля і луки; лунають голоси птахів; своїм неповторним концертом наповнюють весняний вечірній світ жаби... Все ожило! Небо стало святістю і відкрило для землі свої Небесні Золоті ворота.

Птахи повертаються з Вирію, а душі предків також відлітали у Вирій — тож і вони повертаються! Хіба ж під впливом такої чудодійної пори не можуть воскреснути й вони, родителі—прародителі? Наші предки істинно вірили в цю чудодійну силу воскресіння. Усе відбувається з волі Нав’я, тобто померлих родителів, які живуть у полях, лугах, лісах, водах. Віра ця збагачувалась упродовж тисячоліть, бо з тих прадавніх часів орієць тісно пов’язав своє буття із світом природи: дерев, квітів, трав, птахів, звірів... Тому й питав своїх померлих родичів, звідкіля їх чекати:

Відкіля вас дожидать,
Відкіля вас виглядать?
Чи вас із поля, чи вас із моря,
Чи з високої могили,
Чи з глибокої долини?

Стародавня прадідівська висока культура — сьогодні то Слава і Честь української нації!

Здивуватися можна, скільки неповторної, творчо—геніальної символіки у віковічній спадщині орійця! З тієї віри, що людина й після смерті не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу за «новим тілом», щоб згодом повернутися до життя через доно жінки, і постав культ предків. Померлий, відійшовши у Вирій, ставав охоронцем свого роду чи племені. Повертаючись з потойбічного світу, духи—душі дідів—прадідів стають незвичайними та могутніми охоронцями свого дому. Ось чому за стародавнім звичаєм померлого ховали біля порогу хати або під покутем. Ось чому, виносячи померлого з хати, тричі постукують труною об поріг. Найчастіше саме там ховали померлих діток, які після поховання іноді приходять до своєї матінки, щоб приголубила, а то й нагодувала. Наші діди—батьки вірили в те, що чиста душа дитини — найкращий посланець у зоряне небо, і що вони матимуть відтепер свого заступника перед богами, який вимолить благополуччя для родини. Померла мати приходить так само до своїх безпритульних дітей, щоб їх утішити. Так само й інший мрець, покинувши родину в нещасті, може приходити допомагати їй. Ось чому за покійником не було прийнято плакати, бо його смерть уявлялась як перехід до гурту предків, які померли раніше.

Дух предків дружній до всіх членів батьківського роду і вороже ставиться до інших родів. Горе тим нащадкам, які не вшановують своїх родителів, особливо на великі свята — тоді мерці небезпечні для живих, бо мають велику силу. Могила буде порожня, коли її розкопати вночі, бо тоді мерці виходять із своїх могил і блукають по землі до часу, коли півень заспіває, по цьому повертаються в могилу. Мерці іноді приходять до своїх ворогів, щоб порахуватися з ними.

Поховання покійника уявлялося як його перебування в родовому місці — в лоні Матері—Землі. Тому—то багато курганів мають вигляд вагітних жіночих фігур у формі яйця, а сама могила посипалась жовтим піском або охрою, що нагадує жовток яйця. На знак особливої пошани покійнику в могилу клали й речі, якими він володів при житті. На цій основі виникла віра в амулети — мініатюрні зображення звірів, птахів, мечиків, топірців, ножиків, ложок, гребенів... З їхньою допомогою людина оборонялась від злих сил, через що ці амулети стали називати оберегами.

Наші діди—прадіди вірили, що покійники приходять до родини три рази на рік: весною — Великодний четвер (Навський Великдень); влітку — коли цвіте жито і на Спаса. Саме в такі дні їм треба конче догоджати, щоб були добрі до свого роду. Тому, переходячи до трапези, годиться піднести їжу насамперед покійникам, приказуючи до них:

— Святиї родителі, ходіть до нас хліба—солі їсти.

Або:

— Їжте, пийте, вживайте й нас, грішних, споминайте.

Або:

— Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада.

Натомість у Провідну суботу або в інший прийнятий день справляється трапеза родиною біля гробків своїх рідних. Покійникам у такі дні приносили різні жертви: пригощали покійників помилковим обідом; господар, а чи господиня розбивали писанку об намогильний хрест покійника: над батьком—матір’ю — здебільшого син, над дітьми —мати. Сипали на могилу свячену сіль, висипали кришки й рештки їжі; виливали на могилу чарку горілки, вина чи меду; качали і обкачували могилу писанкою—крашанкою і віддавали ці яєчка старцям. Клали цілу писанку та ласощі на могилу, щоб потім діти забрали.

Вживання їжі — своєрідний ритуал, що об’єднує людей з предками. Завжди, коли за столом збиралася вся сім’я, обід починався з молитви, якою освячувалась їжа. Це подяка Богу за той первісний хліб, який він дарував людям, їжою покійників вважається коливо — варена з медом пшениця—кутя. Кутя — то обтовчена набіло пшениця, з самого добірного зерна, яке мішають з медом і маком. Цю їжу—коливо готують і на Різдво, а після молитви їдять по ложечці на Святій Вечері усі присутні. В такі дні у кожній хаті мусить горіти свічка; на вікні чи на покуті стояти шклянка чистої води, а на столі має залишитись щось з великоднього свяченого, як і обов’язково мусить бути яйце—писанка чи крашанка.

У багатьох місцевостях клали покійникові в домовину галузки свяченої верби. Свячену вербу клали в домовину й бабусі—сповитусі, щоб мала чим відганяти потерчат. Потерчата — це дітки, які померли без хрещення. Вони літають у вигляді птиць. Коли хто почує голос страдчати і охрестить його, кинувши йому кусник платка на крижму, та вимовить відповідну молитву, воно стає ангелом, коли ні, воно по семи літ стає нечистим духом, літає і робить людям збитки, але не дуже шкодить. Інколи вони ходять у темноті з каганчиками і заманюють людей у болото.

Була віра і у те, що верба — то небо, що тримає на собі сонце, а тому має чарівні властивості, бо на вербі найперше навесні оселяються духи-душі покійників, які захищають людину від лихих сил. А оскільки верба раніше всіх дерев розвивається, то й перша пошана «дідам» в образі верби припадає саме навесні.

Свято вірували й у зоряне небо, тобто в позагробове життя. Тому орій-воїн ніколи не віддавався на війні в полон. Оповідають також, що предки ніколи, хоч і переможені, не віддають себе в руки ворогів; коли не сподіваються врятуватися, встромляють собі в нутро мечі й так себе добивають. А це чинять тому, що мають таке переконання: кажуть, що забиті ворогами на війні після смерті, як душа вийшла з тіла, служать на тім світі своїм убивцям, не бажаючи служити тим, що його заб’ють. Така панує в них думка. Думаючи про смерть орієць думав серцем тільки про Бога, проймаючись любов’ю до Нього, Всесвіту і Людства.

Ще в доісторичні часи в наших предків була велика віра в очищувальну силу вогню, а тому ще довго зберігався звичай спалювати покійників: вважалося, що таким чином душа людини одразу йшла у Вирій. Поховальне багаття запалювали від родинного вогнища, яке слугувало померлому протягом усього життя. Таке жертвоприношення богам знову спускалося на землю у вигляді дощу, поживи, сімені людини. Так досягалось безсмертя та підтримувалась єдність людини із Всесвітом. Наші пращури глузували з арабів, що кидають чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки. Арабський письменник Х століття Масуді оповідає, що «як помре в них чоловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежонатий, то його одружують після смерті». Жінки при цьому йшли за своїми ладами добровільно, бо вважали, що чоловік і на тому світі буде жити з нею. Звичай одружувати нежонатого померлого зберігся аж дотепер: дівчину на виданні чи парубка вбирають, як під вінець, на труні несуть коровай, поруч ідуть дружки, старости.

У давнину культові відправи здійснювались волхвами. Жерці храмів знали не лише, як приносити жертви богам, але й були ворожбитами, знахарями, знали обрядові пісні—молитви. Первісне культовими зображеннями були прикрашені дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядодійства. Пізніше святилище, де молилися наші прапрадіди, стали називати капищем. Прямо під небом десь біля річки, озера чи на пагорбі ставили одухотворене дерев’яне зображення божества, часто прикрашене золотом і сріблом, коштовними самоцвітами, до жертівника якого народ сходився молитися. Найвищим небесним божествам Сварогу, Хорсу, Дажбогу, Перуну, Мокоші були присвячені храми. Храми та святилища були священним непорушним притулком для кожного, хто вручав себе під захист божества. Вчені вважають, що ці храми мали банне завершення, божество сягало аж до бані і стояло біля протилежної до входу стіни. Були вони високі, прикрашені зовні і всередині малюнками і плоскорізьбами.

Упродовж віків дивовижні і надзвичайні храми, а такими вони були й найсправді, як про це згадують деякі письмена, палили і нищили всілякі прийди та зайди. В їхніх прагненнях було, щоб орієць забув себе і мову землі своєї, але і до сьогодні не зотлів, не зник дух зоряного неба предків. Не зникло набуте у віках мистецтво будівництва, бо руйнувалася плоть споруди, але не зникав її дух. Цей, захищений Всебогом дух предків, зберігся в найдавніших карпатських храмах. Ці величаві будівлі завершуються шпилем, донизу храм звужується ламаною лінією великої кількості заломів, поверхів.

Харківський професор Ф. Шміт у книзі «Мистецтво старої Руси—України» (1919 рік) писав: «Український стиль є ніщо інше, як старовинний українськоруський дерев’яний стиль, форми якого відходять ще в глибину дохристиянських часів і повинні знайти собі пояснення у фактах праслов’янської або праруської історії, фактах, яких ми не знаємо і, мабуть, ніколи точно не взнаємо». Коли цей стиль цілком сформовано виглядає у XVII столітті, як це видно в численних варіантах, які повторюються по всій Україні від Карпат до Слобожанщини, то «можемо сміливо зробити висновок, — говорить проф. Шміт, — що початки його відходять до значно давніших на кільканадцять віків часів»*. (* Див.: Шевчук В. Мисленне дерево. С. 158)

Спогади про храми наших предків знаходимо в араба Масуді, у «хроніці» єпископа Дитмара, в Адама Бременського, Гельмольда, Оттона Поморського, в «Історії данській» Саксона Граматика тощо.

Арабський історик Масуді в своєму творі «Золоті луги» докладно описує слов’янський храм, на одному з каменів якого були написані пророцтва. Ось як про це розповідає письменник: «У краях слов’ян були будинки (тобто храми), що шанувалися ними. Між іншим, був у них храм на горі, про яку писали філософи, що вона одна з вищих гір у світі. Про цей храм є оповідання про якість його будівлі, про розміщення його різнородного каміння і про їхній колір, про дірки, зроблені в горішній його частині, і що в цих дірках зроблено, щоб наглядати над сходом сонця, про покладене туди коштовне каміння, і про знаки, зроблені в ньому, які вказують на будучі події й остерігають від випадків перед тим, як вони збудуться, про звуки, що їх чути в горішніх його частинах, і про те, що з ними станеться, коли вони слухають ці звуки».

«А другий храм був побудований одним з їхніх царів на Чорній горі, його оточують чудодійні води, різнокольорові й різновиді, відомі своєю красою. В ньому вони мали свого великого ідола в 4:)с)Р^п людини, зробленого як стара людина з палицею в руці, якою він рухає кості мерців із могил. Під правою його ногою е малюнок різних мурашок, а під лівою — малюнок чорних воронів, чорних крил та інше, також малюнки дивних хабащів .а занджців».

«А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, він був побудований з червоного коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого члени, зроблені були з коштовного каміння чотирьох родів: зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю, а голова його з червоного золота. Навпроти його стояв другий ідол на взір дівчини, яка приносить йому жертви й ладан. Ця будівля приписується якомусь мудрецю, що був у них за давнього часу»*. (Див.: Митрополит їларіон «Дохристиянські вірування українського народу». С. 159—161)

Наші предки будували храми відповідно до законів сонцевороту, це вказує на те, що стародавні жерці володіли неабиякими астрономічними знаннями. Відомо, що волхви могли лікувати людину, враховуючи розташування на зоряному небі планет та зірок. Храми були обернені головним входом на захід, а святилище було на схід від входу, де, як вважали наші пращури, починається Життя, бо там сходить Бог—Сонце.

Храми будувалися переважно дерев’яні, донині не збереглися, бо ці чудові храми наших предків поруйновано, як про це свідчить письменник XI століття чернець Яків у своєму творі «Пам’ять і похвала князю Володимиру», в якому аж тричі говорить, що князь Володимир «раздруши храми ідольския со лжеіменними боги... І требища бісовская потреби, і храми ідольския раздруши... Храми ідольския і требища всюду раскопа, і посіче, і ідоли сокруши».

Князь Володимир, як і його баба княгиня Ольга, був хитрий і жорстокий, віроломний, але мудрий, до того ж братовбивця і блудяга (мав триста жінок і вісімсот наложниць, прославився в історії своїм ґвалтуванням дочок і жінок киян, історія з Рогнідою). Зруйнувавши рідну віру, князь знайшов втіху в новій релігії, адже, учинивши немало лиха й проливши стільки ж крові, нова релігія, уміла пробачати гріхи і відпускати їх.

Храм — то душа народу. Той цілком сформований архітектурний стиль XVIII століття — подоба оріанських храмів. Те, що нова віра часто використовувала храми віри старої, — давно відомо. Занесена з чужих земель, чужа культура змушена була іти мимоволі на примирення з народом, іншого шляху в неї не було. На верхівці храмів, де колись у сонці Дажбога сяяв орійський хрест — хрест з чотирма променями із колом посередині, ставився християнський хрест, окроплений святою, уже для служби новим богам, водою. Вертикаль орійського хреста означала батьківське начало, горизонталь — материнське, а сам хрест з колом утворював третю силу — синівську.

Багатовікова душа орійця — то та висока прапрадідівська молитва любові і високої доброти, прощання і прагнення до кращого життя, що віками лине у зоряне небо предків до святого неба Всебога і кожен раз повертається через Небесні Золоті ворота до знову божественною святістю сповнених новонароджених душ—дітей, долаючи всяке зло в ім’я Воскресіння, Народження і Смерті.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.