Українська міфологія

Коляда Святий вечір

Коляда — опікун зимового золотосяйного сонця Дажбога. Бог торжества світла Дажбожого, бог перемоги добра над злом, світла над тьмою.

Коляда Святий вечір
Коляда Святий вечір

То було ще в предковічні часи, коли непроникний темний Хаос та всяка нечисть зійшла на землю. Зібралось тоді на Сьомому небі велика рада могутніх богів. І сказала богиня Всесвіту, премудра Лада, богові вогню, ковалю небесних обширів: «Аби на землі лад був, викуй, Свароже, ясне—красне сонце—ра!» Злі, темні сили хотіли перешкодити визріванню пресвітлої сили Божої матері, прагнули встановити вічну ніч. Та триєдина сутність Творця—Господа, тобто матеріальний світ земного життя (Яв), духовний світ богів (Прав) та підземний, потойбічний світ (Пав), здобула перемогу. Так за дванадцять священних ночей народився золотоликий Божич молоде сонце, срібнодзвонний ясен—місяць та свята богиня—мати води Дана, а значить і все живе на землі.

І стало це називатися велике свято Різдвом Світла. Зраділи люди Божому творінню і проголосили повсюди:

Ра—дуйся,
Ой, ра—дуйся, земле,
Ясен світ засвітився!

Тож доки буде щедрий дар богів — світлоносний Коляда—Сонце, місяць, ясні зорі на небі і дрібний дощик — доти буде світ.

І понесли цю радісну вість через долини і гори колядники... Одягнувши на себе маски, щоб Мара і сили зла їх не впізнали, ватага колядників із самим Колядою (парубком, який тримає в руках восьмипроменеву зорю) ходять від хати до хати, величаючи з’яву красного світила в Новому році:

Коляда, Коляда
В нашу хату загляда.
Коляда, Коляда
Людей добрих звеселя.
Коляда, Коляда
Землю нашу зогріва.

Бог Коляда в це щорічне зимове найбільше й найвеселіше дванадцятиденне свято щедро роздає всім щастя, врожай та здоров’я; ласкаве всеправедне світло сонця Дажбога скоро зігріє землю для життєтворящого зерна, а живлюща вода богині Дани додасть йому приросту і заврожаїться тоді на радість людям Земля—Матінка.

Велике свято Різдва Божича відзначається в час, коли зимове сонце повертає на літо, а день починає прибувати. 22 грудня весь світ вшановує батька всіх богів — бога Сварога. Коляда — бог, який починає Сварожий рік, велике Коло всеєдиного Лада. Саме слово «коляда» означає ще і обрядодійство в цю пору, і родздвяну пісню та винагороду за колядування.

Напередодні Різдва святочна хвиля опановує весь Оріанський Рід. Кожна сім’я починає готуватися до вшанування Коляди, бо саме на Свят—Вечір він приходить у кожну оселю.

На Святий Вечір уся родина і вся худоба мусить бути вдома, бо хто не буде — блукатиме цілий рік. До приходу сонця Коляди господарю треба встигнути в час сонячного сходу відчинити браму в клуні, сінешні двері, повідчиняти хліви, комори, стайні, обори та ворота на дорогу. Разом з Колядою сходять по сонячному промінні на землю бог урожаю Спас та бог господарства Велес. У цю чарівну пору прийдуть до хати й перебуватимуть у снопі—Дідуху аж до Щедрого Вечора добрі духи—душі дідів—прадідів, опікуни нив та родини. Тому на Святій Вечері і для них ставлять порожні миски й кладуть до них ложки. Те ж роблять і для відсутніх живих. Усіх їх вітають люди, тварини, рослини, поля і ріки, ліси і гори — вся земля! Та особливо люди чекають на прихід бога Коляди, провісника долі на весь наступний рік. Це він, сонце Коляда, мусить освітити й освятити усе господарство, увесь двір — усю землю.

У час «сходу» господиня повинна встигнути вийняти з печі вар та кутю й поставити на лавки. Тоді ж з печі виймає книші, книшики, калачі та пісні пиріжки.

Кличем до початку Святої Вечері є перша вечірня Зоря. Хто перший в родині завважить Родздвяну Зірку, той буде щасливий цілий рік.

Натхнені зоряним благословенням, усі вже покупані, причепурені, готові до врочистої події. В хаті чисто прибрано й помито, стіл святково застелений. На увесь стіл укладено тонкий шар сіна. Поверх першої скатерті, що для добрих духів, Лада, господиня, стелить другу — для людей. На чотирьох кутках столу обов’язково під скатерку господиня кладе часник, промовляючи чарівні слова: «Злая сило, темна сило, іди на болота, очерети, у глибокі води-прірви, куди курячий голос не доходить, куди світ—сонце не світить.» Щоб часник був міцний, їдкий і помічний треба часник підливати кров’ю убитої гадюки. А ще часник не любить коли його оббирають руками, бо тоді він промовляє:

Не лупи мене до живого,
То я тебе збавлю від усього злого.

Тому треба їсти нелуплений часник, а лупину випльовувати.

Іменем Творця, величі краси його світу, без якого не було б життя на землі, господар з господинею запрошують до господи найповажніших гостей: «Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні — йдіть до нас на Святу Вечерю — кутю їсти!»

Перший гостенько — ясне Сонінько,
Другий гостенько — ясний Місяченько,
Третій гостенько — дрібний Дощенько
— Сам милий Господь Бог.

Небесній тріаді господар влаштовує найпочесніше місце в хаті —покуття. Сонце завжди приходить в ризах, повних світла й тепла. Місяць опікується залюбленими, тому дівчата звертаються до нього за допомогою, коли хочуть принадити до себе хлопців. Сидять за празниковим столом три гості і ведуть між собою розмову:

Сонце ж мовить: «Нема над мене,
Як же я зійду в неділю рано,
Огрію ж бо гори й долини,
Гори й долини, поля й діброви;
Морози спадуть, а роси стануть».

Господар допитується, котрий гість найстарший:

А Місяць же мовить: «Нема над мене.
Як же я зійду разом з зорями,
Урадуються гості в дорозі,
Гості в дорозі, війська в обозі.»

По черзі доходить до Дощу й питає:

Гой, що ж нам нарчеш, дробен Дощику?

Дрібен дощ мовить:

«Нема над мене,
Як же я пійду три рази мая,
А зрадується жито—пшениця,
Жито—пшениця, всяка пашниця...»

Із Сонцем, Місяцем і ДОщем товаришує і Світання. За суто заставленими столами, коли всі товариші вихваляються своїми добрими прикметами, Світання так говорить про себе:

Нема понад мене!
Як я засвитаю, ввесь мир утішаю.

Закликаються до столу й нищівні сили. Мороза кличуть у вікно: “Морозе, іди до нас вечерять, та не морозь ні телят, ні ягнят, ні гусей, ні курей”. Мороз — це старий, сивий і лисий дід, із великими червоними губами і червоним носом, одягнений у снігову одіж і в чоботи з льоду, обвішаний сопляками. Скоро, оначе, повечерявши, зараз хватають макогін, б’ють ним у святий стіл, у своїй або сусідній хаті і проганяють знов Мороза: “Іди, Морозе, на своє місце, щоб не був ти тут, повечерявши”. Господар кличе у двері чи у вікно й інших гостей: «Буйний Вітре, палаючі Промені, люта Буре, лихе й зле — йдіть кутю їсти!» Спробуй не запроси таких. Приміром Вітра, цого сердитого дідугана, який живе десь далеко за морями. Той, коли розсердиться, так може моргнути обома вусами, що постане така буря, що переверне весь світ догори ногами. Проказавши тричі, додає: «Кличу вас! Не йдете, то не йдіть й на жито, пшеницю та всяку пашницю.»

Поруч у кутку, що до сходу сонця, ставлять і снопик жита—Дідух та кладуть біля нього різні залізні речі, щоб захистити дім від злих сил. Ще з прадавніх часів зберігся звичай, коли господар ховався під час вечері за сніп й питався рідних:

— Чи бачите мене, діти?

Ті хором відповідають:

— Не бачимо!

На це господар відповідав:

— Дай Боже, щоб і другого року не видно було світу за стіжками, за копами та снопами!

У стайнях, оборах, хлівах, клуні, щоб ніяка нечисть не вступила в двір, до худібки та до людей, господар чаклував чарівним зіллям та часом сипав усюди в господарстві мак—видюк. Стелячи сіно чи солому, господар ірже конем, мукає коровою, бекає вівцею, щоб велася худоба, а в хаті на лавах затикає усі дірки — щоб так роти позатикало ворогам.

Біля снопа—Дідуха ставиться кутя. Кутя — їжа богів, їжа сонця праведного та їжа духів—Лада, святих і добрих душ покійників. Книші теж хліб духів, хоч усе це споживається всіма: і богами, і духами, і людьми. Під час Святвечора п’ється вар, а зерно для куті береться із снопа Дідуха, щоб таким чином уся родина причастилася із своїми предками. Біля снопа—Дідуха господиня кладе ще калач з дванадцятьма ріжками. Число дванадцять у орія—хлібороба божественне, а тому на Святий Вечір у печі розпалюють світотворчий живий вогонь з дванадцяти полін, наготовлених дванадцять днів наперед. По всіх хатах цієї ночі горять свічки. Свічку на Святий Вечір не можна гасити, бо це світло Божича, вогонь якого мусить догоріти до кінця. Світильник на покуті освітлює дванадцять священних страв — жертовну трапезу на честь бога Коляди: це кутя з медом, голубці, вареники, узвар, картопля з товченим часником, ячмінна каша з олією або з медом, горох з олією і часником, пшоняна каша, пироги з маком, варена кукурудза, варені боби.

Дванадцятирожковий калач, як і дванадцять страв — то все в пам’ять тих дванадцяти священних ночей творення Всесвіту, їх ставлять тому, що протягом року ясен—місяць, творець плодовитості життєвого вогню землі, «оббігає» землю дванадцять разів.

У день під Різдво постять, а тому на Святій Вечері не повинно бути страв із животини. Єдине, що має бути на столі, — плоди й овочі, квіти і зерна, мед та питво, настояне на травах. У цей Свят—Вечір усе живе повинно радіти золотоликому новонародженому. Бог Коляда споглядає, щоб скрізь був повний порядок. Бо це він разом з богами врожаю і багатства піклується про ще більший врожай. А тому жодна худібка в цей вечір не повинна відчути бодай найменьшої кривди. На Свят—Вечір всю свою худібку господар повинен пригостити «святою вечерею» та благословити її хлібом. Опівночі під Різдво коли й корови розмовляють між собою і скаржаться на господаря, якщо він зле їх доглядає. На честь породин сонця Коляди Всебог поблагословив худобу раз на рік говорити і, почувши цю скаргу, може покарати несумлінного.

Лише після всього цього, пильно причинивши двері, бо до кінця вечері ніхто не повинен виходити з хати, господиня накладає в миски страви. Після обов’язкової молитви до Господа і до світу Божого запрошуються на цю вечерю душі дідів—прадідів, і всі в мовчанні починають їсти святвечірні страви. На Святій Вечері не вільно розмовляти, ані вставати води напитися — інакше буде усі жнива хотітися пити.

По вечері починають діти колядувати, а мати за це їм дає гроші та цукерки. Під кінець уся сім’я співає колядки на честь бога Коляди. Потім мати і батько виряджають дітей рознести трохи куті й інші дарунки до своїх родичів та близьких. Увечері приходять колядники й колядують на дворі під вікнами, а в хаті бажають господарям щастя й здоров’я, «повні кошари й великі отари, телички й овечки, зеленого винця й красного молодця».

Бог Коляда приходить у світ із світлом та добром, перемігшії тьму та зло. В Родздві сонця Коляди — свято світла Дажбога, велике свято Життя, свято Предків, свято Щастя і Волі. Все суще на землі: людина, весь рослинний і тваринний світ вшановує бога Коляду, опікуна молодого Божича—Сонця, зустрічаючи народження світла Дажбожого Святою Вечерею, Святими мислями і Святою єдністю душі.

Світло, яке щороку врочисто дарує людям сонце Коляди, — то життєтворча, всеперемагаюча могутня велич Творця—Господа, що кличе з найвіддаленіших часів і досі на Святу Вечерю, де двері для Всіх відчинені, де столи для Всіх прибрані — вечеряти!

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Коляда

Коляда — давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога (у давніх поляків та литовців — КОЛЕНДА, молдаван та румунів — КОЛИНДА). Один із найбільших та найшанованіших персонажів міфології українців. Ім’я походить від слова КОЛО — стародавньої назви Сонця (у скіфів КОЛО — КЕАЙС)

За легендою, Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує БОЖИЧА — нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на Землі, здебільшого в дніпрових сагах. Цьому передує перевтілення Коляда в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно ганяється за Колядою.

Свято Коляди у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за старим стилем), до свята входило обрядове запалювання вогню (пов'язане з народженням нового бога світла Божича; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, танки, пісні (колядки), спалювання колоди (символ Мари).

З святом Коляди вчені пов’язують першопочатки українського вертепу та театру.

За легендою, Коляда навчила давніх українців — ОРІЇВ робити колесо.

Популярність сонячного (язичницького) свята Коляди примусила православну церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва.

З XIV ст. свято Коляди входить до української народної обрядовості. Відгомін свята Коляди дійшов до наших днів (колядування тощо). (За П. Трощиним).

Джерело

  • Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.