Українська міфологія

Дідух

Дідух — обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх пучків або плетених пучечків, який ставлять на покуті у Родздвяні свята. Вважається, що в ньому перебувають душі померлих предків. Добрий дух–Дідух сприяє родючості нив та добробуту господарям.

Дідух
Дідух

Велика душа орія — то безкрає зоряне царство предків, з неба якого величаве сонце Дажбога приносить на хвилюючі посіви нив золоте тепло своє. По цих нивах ходили наші предки, засівали їх широкі простори в ім’я своїх нащадків, заради життя та продовження могутнього Роду.

За прадавніми традиціями предків, покровителем родоводу, богом усіх душ тих, хто відійшов від родини в зоряне царство і хто єднає та здійснює зв’язок предків з нащадками, вважається Дідух.

Для людей Дідух, Дід — це дух поля, дух Дажбога, справжній земний бог життя та ще своєрідний обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх або пшеничних пучечків, котрі обв’язуються кольоровими стрічками або стеблиною та складаються докупи. За повір’ям, жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, повинна цього року народити дитину, бо це зав’язування снопа символічно нагадує зав’язування пуповини.

Вигадливої форми сніп—Дідух ставлять здебільшого на покуті у Родздвяні свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Він є уособленням вічності Роду, оскільки вважається, що душі предків постійно підтримують зв’язок з родиною, допомагають у господарській діяльності, сприяють родючості нив, стежать щоб у родині був лад і спокій.

Діти та внуки Дажбога — то совість зоряного неба та Матері—Землі. Ось чому люблені богом орії—орачі, коли надходить благословенна пора, ідуть від малого до великого у святкових вишиванках на поле та приносять з собою обжинковий сніп.

Урочисто помолившись до єдиного Бога, дітки підносять віночки до сонця, що встає на сході і в небо лине пісня:

Вийди, виглянь сонечко, усміхнися.
Наше зело—житечко, колосися!
Виглянь—вийди сонечко, усьміхнися,
Наливайся житечко, колосися!

Коли закінчилась задушевна розмова з сонечком, усі сідають при дорозі біля рушничка, на якому приготовлена їжа для богів — узвар та рум’яні калачі, дар Божий. Після благословення старійшина роду виймає дванадцять священних колосків з обжинкового снопа, пом’явши їх — цілує зерно. Починаючи зі сходу сонця, кидає по три зернини на всі сторони світу безмежної Оріани, щоб так, як дванадцять повних колосків, були повні дванадцять місяців достатку. І так з віку в вік, з роду в рід, від покоління до покоління стоїть на сторожі віри в невмирущість та безперервність Роду добрий Дідух—бог.

Найбільш традиційно вшановують Дідуха на родздвяно—новорічні свята. Дух дідів—прапрадідів приходить тоді лише в ті сім’ї, в яких у почесному кутку хати — покуті та ще й протягом тижня або навіть до Водохрища стоїть охоронець родини від злих та нечистих сил поважний Сніп—Рай, оздоблений засушеними квітами та кольоровими стрічками. Тоді ж оберегом від злої нечисті можуть бути різні столярські причандалля та залізні речі. Біля снопа кладуть плуг, ярмо, сокиру та часом його перев’язують залізним ланцюгом.

У світлицю Дідуха вносять та ставляють напередодні Багатої куті, тобто в день, що передував Родздву. Цей день в народі називають ще Багат—веч^р, Вілія, бо саме в цей Святий Вечір із настанням сутінків духи прародителів приходять до своїх рідняків відзначати час народин молодого Божича Коляди. На їх честь біля Дідуха обов’язково ставлять у приготовлене кубельце новий горщик з кутею та узвар, тобто коливо, що вважається поминальною стравою духів, добрі душі яких є охоронцями посівів та врожаїв від пожежі, повеней, бурі та граду.

Від Різдва сонця до народження місяця не годиться замітати в хаті, щоб разом із сміттям часом не викинути доброго духа—Ладо, тобто своє щастя—долю, бо добрі духи—покійники протягом семи днів поселяються біля Дідуха, а також на сіні, котрим притрушують долівки.

Найповажнішою особою на Святвечір вважається господар, котрий виконує роль стародавнього жерця. Скроплюючи оселю священною водою, обкурюючи її пахучим зіллям, він запалює на честь іменин бога Коляди Живий Вогонь свічки та накликає своєму домові та своїй родині щастя на новий хліборобський рік. Батькові належно встановити Дідуха, внести сіна для кубельця, яке робиться з найзапашніших трав, допомагають молодші сини. Горщик з кутею накривають хлібом з дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали худобі, щоб здоровою була, а частину мостили до кубел, щоб неслися кури та висиджували курчат.

На Святвечір уся родина і вся худібка мусить бути вдома, щоб по Родздві був спокій і мир.

Як тільки на небі з’явиться Родздвяна зірка, всі сідають до столу, на якому має бути дванадцять різноманітних страв. Господар поминає та запрошує душі покійників до вечері, аби вони на тім світі вечеряли, як і ми тут. Відтак для близьких та далеких членів родини ставлять страви, поруч кладуть ложки та звільняють для них місце, аби померлим душам, що на цім світі загинули, заблукали в лісі, втопилися в морі чи не повернулися з далекої дороги, Бог дав спасіння. Цей час, саме опівночі, напередодні Різдва, наші діди—прадіди вважали чародійним, бо тоді розвидняється небо і можна просити у святих усе, що їм заманеться, приміром перетворення води на вино, каменя на хліб, а чи глини на мед.

Крім куті, в ніч перед Різдвом на столі має бути спеціальний обрядовий калач—Карачун, який нагадує про те, що короткі осінні дні закінчуються, день починає зростати. Символічний хлібець —своєрідна пожертва на честь народин молодого Божича Коляди, а тому один — зберігався до весни, щоб навесні разом із снопом—раєм вийти в поле на перший засів яровини.

Помолившись, щоб Бог посилав всім померлим царство небесне та раювання в небі, усі сідають на лави, застелені рушниками, попередньо продмухавши місця, щоб не покалічити добрих духів—Ладо.

Щедрий дух, що причаївся в цей час у снопі—Дідухові та у сіні на столі й на долівці, усе бачить, усе чує й усе добре знає. Але його бачать лише інші боги та душі померлих та ще худоба. Тому родина на чолі з господарем його вшановують, бо то є їх подяка за минулий урожай.

Напередодні народження місяця (28 грудня) опівночі Дідуха виносять з хати, бо в цей час добрі душі залишають родину і відправляються на свої постійні місця проживання. Вважається, що тоді на подвір’ї можна почути як Новий рік проганяє Старого, який старається забрати з собою все, а Н^вий намагається віддати лише лихе, тому частину Дідуха разом з сміттям від раніш заметеної хати підпалюють. Цей вогонь вважається священним. Він очищає людські душі та спопеляє усі торішні сили аби чистішими увійти у Новий рік. Дим спрямовують так, щоб він обкурював фруктові дерева, аби добре родили і не побив їх мороз чи град. Потім через нього переганяють домашню худобу.

Душі прародителів поминають в народі чотири рази на рік влаштовуючи сімейну «вечерю для дідів» — на Свят—Вечір, на Мертвецький Великдень, на Зелені свята та на Спаса.

У Чистий четвер перед Великоднем готують короваї—баби. Жовті баби, вчинені з пшеничного борошна на яєчних жовтках, призначаються милосердному сонцю Дажбога й небу, білі —покійникам і повітрю, щоб не приносили лиха й смерті, чорні —господарям та Матері—Землі. Вважається, що за три дні до Великодня в Чистий четвер духи—душі приходять по небесному мосту справляти свій Мертвецький Великдень. Тому для них готують трапезу, тобто спільну вечерю з покійниками, бо в цей час їх душі не бояться ні хреста, ні молитви й вельми агресивні за наші гріхотворні вчинки, які рано чи пізно всеодно доведеться спокутувати. Тому вважається, що від Четверга і до Провідної неділі покійники перевідують своїх родичів, а на Проводи їх треба відряджати знову до Вирію.

Вшановують покійників і в останній напередодні Зелених свят тиждень, так званий Зелений або Клечальний. В цей час, коли починають квітнути жита, оживають душі мертвих, тих, хто помер не своєю смертю — втопився, народився мертвим або помер нехрещеним. Не дай Бог у ці дні розгнівити померлі душі, хоча б русалок. Тоді вони можуть принести лихо — наслати град, зливу, бурю, розтолочити жито чи збити на ньому цвіт.

У липні, коли настає час зажинок, умившись джерельною водою та помолившись, люди удосвіта йдуть в поле, щоб зробити жнив’яний почин — обрядовий сніп. У цей день дух предків особливо уважний до людей, а тому годиться бути чемним, не підвищувати голос навіть на худібку, ситніше її годувати, щоб не наврочити жнивам. При цьому готують непарну кількість снопів (3, 5 чи 7), ставлять їх в коло, а посередині кладуть зажинковий хрест. Зажинковий хрест — дві жменьки збіжжя складених навхрест. Перед зажинком, який починав господар поля або найстарша жінка, годилося гарно подякувати душам померлим в родині та випити по чарці, щоб їм добре ікнулося на тому світі.

Згодом, коли настануть власне жнива, вшановують покровителя врожаю Спаса та бога Перуна, бо громовержець не лише громом проганяє чортів та різних дідьків, але й засіває ниви золотим зерном та оберігає від граду урожаї. В кінці косовиці, зробивши «Спасову бороду» жінки—жниці витягують з кожної копи по колосочку і роблять з них квітку—китицю, сніп—рай, або плетуть колосяний хрест і несуть в село. Зерно з «бороди» витрушували на землю, щоб випустити духа поля, клали на землю хліб і воду, потім всі хто хотів лягали на ниву, й качалися по ній, щоб Мати—Земля повернула втрачені сили приспівуючи жниварські пісні:

... Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку,
Як ми тя зажинали,
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.

Саме цей обжинковий сніп—рай, або Дідух, на Різдво ставлять на покуть, де мають перебувати душі покійників та духи—душі Ладо. Сіно, яке стелють на стіл, називають Бабою, яке разом з Дідухом символізують космічний шлюб в почині світу.

З настанням холодів, а саме 21 жовтня, в народі поминають «осінніх дідів». Діди—батьки «приходять» у гості до своїх родин. Жінки тоді випікали спеціальні калачі, які роздавали дідам—жебракам, яких наші предки вважали перевдягнутими душами, щоб ті молилися за померлих родичів. Також готували поминальне їство, щоб пара була, бо душі вдихають пару від їжі. Сито (каша з маком), налисники, гриби, горілку та іншу їжу, але без м’ясного ставили на покуті, поруч клали багато ложок, бо поминають кожного на ім’я та воду, щоб душечки померлих повмивалися та пообідали. Для них пекли ще три калачі: перша хлібина призначалася давно померлим пращурам, друга померлим дідам—батькам найближчого роду, третя —померлим на війні або іншою наглою смертю.

Дідух—бог — то свята пам’ять зоряного неба предків, сніп—рай, якого щороку від покоління до покоління, від віку до віку оновлюється в родині, єднаючи древні покоління з сучасними, завжди був, є і залишиться тайною вічності, як і віра в єдиносущого і всеправедного Господа Всебога.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.