Українська міфологія

Всебог

Всебог
Всебог

Природа у всій своїй високій магічно-чарівній красі! Небо! Сонце на небі! Небо і світ — єдиний і всеправедний Бог! І хай світиться ім’я Його!

Від наших далеких пращурів упродовж довгих віків полишився відгук і у наших душах про розуміння єдиносущного господа, ім’я якого — Бог!

Зі словом «бог» спільний корінь мають слова: богатир, богач, богатство, збіжжя—збожжя, небога, небіжчик. Тисячолітні звичаї наших батьків-дідів донесли нам у нашу мову багато виразів зі словом бог: спасибі — спаси Боже; бог зна — Бог знає; помагайбі — помагай Боже; боронь Боже; Бог з тобою й інші, значну кількість приповідок: як у Бога день; живе як у Бога за пазухою; жде як пана Бога; нам Бога не вчити, як хліб родити... Слово Бог де-не-де змінилося па біг, це також вказує на його глибоку давність.

Дуже давні й інші поняття релігійної термінології, що збереглися від дідів—прапрадідів: Свято, Небо, Рай, Пекло, Душа, Похорон, Вінчання, Молитва, Гріх, Жертовник, Сповідь, Причастя, Храм, Вечірня, Утреня та десятки, а то й сотні інших.

Наші пращури бачили, що все на довкіллі одухотворене і живе своїм життям. Живе земля, живе вода, живе повітря, живе небо, живе сонце, живуть покійники... З неба дивляться на нас зорі, дощ іде, річка тече, земля родить... І все в природі, як і в кожній людині, має своє лице. Прислухаймось до струмочка, а чи річки... В одному випадку голос — дзвінкий, в іншому — глухий. Прислухаймось, як шумлять дерева у лісі! В тілі дерев, як і в людей, тече кров-сік, який виступає на поламаній гілці, і стогне дерево, коли його рубають. А який ніжний дівочий стан у молодої берізки! Який гарний хлопець-молодець, ніби дуб молоденький! Які уста юнки, що мов полум’яні ягоди калини!

Божественний світ! Він у всіх відношеннях сильніший за людину. А тому вода, дерева, вогонь, вітер, блискавка, камінь — то все Боги!

Сварог — не просто бог вогню, а він є і той самий вогонь, що горить у печі. Дана — не просто богиня води, а і сама вода, яка потрібна людині для прожиття. А тому боги предків — не просто боги, а саме життя, в якому нічого не видумано, все без слів зрозуміло, тому що воно є насправді.

І коли предки говорили: «сонце вранці грає, тішиться, далі піднімається і опускається», то вірили в те, що то не просто сонце, а жива істота, яка царює на небі, освітлює та зігріває землю вдень, а вночі ховається за землю, обходить її й на ранок з’являється на схід. Родину сонця складають місяць і зірочки. Сонце — то відблиск лиця Божого, через те воно таке яскраве. Призначення його Всебогом освітлювати землю й давати їй плодючість.

Окрім Дажбога, предки молилися Сварогу, Перуну, Хорсу, Ладі, Мокоші, Велесу та іншим сонячним богам, а також духам, що були опікунами різних природних явищ, промислів та ремесел. Та віра в єдиного Бога, який у наших ще дідів-прапрадідів був владикою всіх, хоч і не збереглося його імені, залишається і по сей день.

Досліджуючи та порівнюючи первісні релігії, починаючи з Будди, Конфуція та Заратустри, бачимо, що наша язичницька, тобто національна віра давніх предків, має у собі всі ті ознаки.

Про розуміння єдиного, найвищого Бога слов’ян згадував ще Прокопій Кесарійський (VI століття), візантійський історик:

«Слов’яни вірують в єдиного бога, творця перунів, єдиного володаря всього світу, і в жертву приносять йому волів і інших звірят... Вони шанують ріки і вили (русалки) і інші божества, котрим приносять жертви».

Згодом цю вістку Прокопія підтвердив німецький священик XII століття у всесвітньо відомій «Слов’янській хроніці»: «Є багато видів ідолопоклонства у слов’ян. — писав він — Одні своїх божків містять у будованих святилищах; інші божки замешкують ліси або гаї. Деяких зображають з двома, трьома і навіть більше головами. Та незважаючи на багатьох і різновидих божків, котрі населяють поля і ліси, слов’яни не заперечують одного Бога в небі, який панує над іншими богами, а сам лиш займається небесними справами. Інші боги зродилися з крові його і вони тим досконаліші, чим ближчі родом і кров’ю до того найвищого Бога богів».

Про єдиного Бога слушно зауважує і Гільфердінг у своїй «Історії балтійських слов’ян»: «Жоден язичницький народ у Європі не підходив так близько до однобожжя, як слов’яни; то свідчить про глибину і якість їх народної мислі. В міфології грецькій, римській, германській земля становила осередок і головну частину світу, а небо залежало від неї; слов’яни ясно уявляли собі всю марність земного світу в порівнянні з небесною безконечністю, а це вказує на більшу силу мислі і на чистоту морального почуття... Віруючи, що найвищий Бог займається лише небесними справами, балтійські слов’яни вже і не поклонялись йому. Зате дітям і внукам небесного бога, яко земним божествам, поклонялися вони ревно».

Про найголовнішого Бога, хоч і не названо його імені, згадується у договорі 944 р. князя Ігоря з греками, який забезпечував інтереси Русі на Чорному морі, де мовиться: «Хто порушить їх (себто угоди), хай буде проклятий і Богом, і Перуном».

На вищість прабатьківської релігії порівняно з релігіями інших стародавніх народів вказує і їхня духовна та моральна вищість. Пошана до предків, віра в позагробове життя, віра в небо та у добрі духи, а також у лихі сили — породили чесноти, які непідвладні часу, шануються в нас і тепер: любов до рідних, працьовитість, висока доброта, допомога вбогим, сиротам, удовам, висока моральність та родинні почуття, прагнення до пізнання та до удосконалення.

Геродот — називає предків «найхоробрішими і найправеднішими з поміж усіх фракійців». Гомер — називає їх «найсправедливішими» людьми на світі. Горацій в своїй «Оді до римлян» закликає римлян наслідувати варварів і залишити своє мерзенне життя: «Краще від нас живуть на своїх полях скіфи і суворі гети. Поля у них нерозмежовані, ужиток з полів і збіжжя свобідний, в поранні ріллі щорічно вони змінюються: хто виконав працю, відпочиває, щоби місце лишити іншому (Був такий звичай у наших предків, що кожного року частина чоловіків служила у війську, друга частина займалася господарством. Військова служба вважалась відпочинком по праці).

Не такі у гетів та скіфів звичаї, як у нас. Так коли в дітей мати помре, добра мачуха не збиткується над ними, жінка додержує вірності мужеві, не знається з любовниками. У нас багате віно у жінок, а віном у гетів і скіфів є чеснота батьків і твердий між ними союз. Жіноча провина—безчестя в них і карається смертю».

Адам Бременський, автор праці «Діяння єпископів Гамбурської церкви», пише про західних слов’ян: «Всі ще блудять в поганстві, та втім не знайдеш жодного народу з такими, як їхні, звичаями і з такою гостинністю; нема другого народу, який був би такий чесний і добрий». Гельмольд ніби доповнює, додаючи від себе: «Слов’яни дуже гостинні, а батькам виказують незвичайну честь. Нема в їхньому краю жодного вбогого, жодного жебрака... Гостинність і пошанівок до батьків уважаються головними чеснотами в слов’ян».

Греки самі вважають своїми попередниками фракійців. «Від фракійців (споріднений із скіфами народ), як відомо, греки одержали свою віру, обряди, таїнства богослужіння і міфологічні перекази, що становлять усю мудрість первісного світу. Перші поети Греції також фракійці. Поезію, музику, богослужіння одержали греки від фракійців. Сам Вакх (Діоніс) передав таїнства своїх оргій фракійцю Таропу (Назва Тароп, або Тороп, часто зустрічається в стародавніх руських казках. Прізвище Торопових знане і тепер на Україні.) і не лише втаємничив його у свої вакханалії, але навіть назвав царем Фракії» — так говорить А.Чертков у своїх «Очерках древнейшей истории протословян». До речі, знаменитий Орфей, який піснями мав вплив на природу, людей і богів, від якого греки перейняли музику і спів, був фракієць (Орфей жив у XIV столітті до н.е.).

Отже, віра у найвищого Бога-Всебога, володаря всесвітнього простору, прапрадідівська стародавня висока культура, яка освячена вже віками, що підтверджує кількатисячрічне життя нашої нації, — то наша честь і слава!

Могутні боги в орія! Та іноді й вони відсторонюються та відмовляються при необхідності виконувати його накази і тоді це — найбільші таємниці всеєдиного Бога. Зоряне небо предків, таємниці народження, життя і смерті, таємниця створення світу, віра в сили природи та у вищі сили неба — це все філософія та пізнання життя, і всі ці таємниці і на сьогодні свіжі, цікаві й далеко-далеко не всі розгадані. Життєдайна, творча, працьовита, добра душа далеких пращурів зберігається у високій красі тисячолітніх звичаїв, які збереглися й дійшли до нашого часу.

Усе, що живе в світлі неба-сонця, від найменшої комашки й до вінця природи, людини, — все й усі співають хвалу єдиному і всеправедному Богу, ім’я якого — Всебог!

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.