Українська міфологія

Водяник

Водяник — водяний цар, що володіє всією водою в світі: ріками, озерами, болотами, морями тощо. Дух рік та озер.

Водяник
Водяник

Вода свята, має велику зцілюючу силу, очищає людину від гріхів, болісті і слабості, землю оживляє і робить її плодючою.

Та ще з часів, коли не було нічого — одна водонька, злі темні сили послали на неї своїх слуг для отруєння людського щастя. З грізних чорних хмар, які порозбивав бог Перун своєю важкою кувалдою та вогненними блискавицями, ринули у темних дощових потоках по усіх—усюдах дідьки—чорти. Болота з багном, нечиста вода та очерет стали постійним житлом злих істот. Недарма в народі кажуть: «Як дідько в очерет влізе, то в яку схоче дудку грає» або «злий, як дідько». Особливо ці дідьки—болотяники люблять затягувати до себе п’яних людей, яких заманюють вогником серед болота — а чоловік думає, що там люди або скарб захований. Болотяник запрошує до себе прохожих, заводить їх до чудових кімнат, в яких грає музика, угощає, танцює з ними, і навіть обдаровує. Коли вони прийдуть до себе, переконуються, що сиділи у болоті, а цінні подарунки — то якесь посміховисько. Болотяники множаться як люди і зовуть до своїх породільниць звичайних баб—акушерок. За вигоду нагороджують їх так, що ті мають із чого жити, коли виконують усе, що сказав їхм Болотяник. Одного разу їхав чоловік возом і бачить: сидить Болотяник у баюрі на дорозі і мне співаючи шкіру. Опісля став шити черевики. Коли чоловік наблизився, він пірнув у болото і заборонив чоловікові підходити ближче, коли той хоче, аби йому не велося зле. Тож у нечистій темній воді, в якій багато гною та грязюки, повно всякої нечистої сили.

Господарем усього водяного царства в світі, володарем усіх його живих істот вважається Водяник. Сам водяний цар живе. в кришталевому палаці на дні глибокої річки чи озера. Він такий уже древній та сивий дід, як і світ, — з довжелезною бородою по пояс, що вся у нього в баговинні та драговинні. Неодмінним жезлом Водяного є золотий тризуб, котрим він вибиває із землі джерельну воду, щоб живити рослинність та водяних істот.

Наші прародителі добре знали, що водяного царя треба шанувати, щоб не псував греблі, не заплутував сіті та не зносив їх невідомо куди, не проганяв риби та взагалі не чинив всіляких капостей. А тому приносили йому жертви у вигляді жменьки тютюну, хлібних крихт, які сипали на воду чи виливали трішки вина або горілки. Першу впійману рибину, особливо коли вона маленька, випускали назад у річку з обов’язковою примовкою: «Іди та приведи батька, матір, тітку, дядька...» 29 червня на свято Водяника жінки сплітали рибалкам з трав’янистого зілля, Петрового батога вінки, якими ті увінчували свої голови. У час цього великого свята рибалки, як і моряки, щоб умилостивити Водяного, приносили в жертву йому чорного півня або цапа. Іноді й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені, кидали в річку свіжий мед і віск. Навесні 11 квітня, коли розливаються річки та наступають повені, Водянику також приносять жертви, щоб не затопив хату, город або щось інше.

На відміну від болотяних дідьків, від яких одне лише зло, Водяник поводиться з людьми відносно мирно. Люди, котрі бачили цього довгобородого діда, кажуть, що тіло його обросле густим волоссям; інші — що він подібний до чоловіка, але має великий хвіст і крила. Голос у нього глухий, але дужий. Риба — то його худоба. Коли вона втікає перед ним, то тоді її добре ловити, бо вона сама набігає в сіті. Здавна наші діди—батьки користувалися різного роду підсаками, сачками, хватками та своєрідними колючими знаряддями: гострими гачками, списами, гарпунами та багатозубцями. Рибальськими знаряддями були були також різні поплавці, грузила з кераміки, блешні, голки для плетіння сітей, ятерів, неводів.

Як і Лісовик, Водяник не терпить, коли людина необережно втручається у його царство, особливо вночі. Тоді може так налякати гучним сплеском по воді, що, бідній, доводиться той переляк довго відлежувати. Розповідають, що одна жінка прийшла після заходу сонця напитися води до річки, то він штовхнув її у воду і почав тягнути за волосся.

Водяний перекидається у сома, щуку або в іншу рибину, дає часом зловити себе в сіть, але не дозволяє, щоб несли додому, а якби його принесли, то може розвалити хату. Водяник іноді укладає з рибалками угоду про улов, але ті мусять добре пам’ятати, що його потрібно добре задобрити, або щось пообіцяти, а то не дасть рибу ловити. Часом любить пожартувати: викидає човен на берег так далеко, що рибалка не може зсунути його на воду, а іншим разом той знаходить човен на воді та ще й наповнений рибою. Або, скажімо, хитає човни або й перевертає, особливо хиткі та маленькі. А мельнику, який живе коло води, взагалі нікуди діватись, мусить годити як і Водяникові, так і всякій нечистій силі, яка водиться біля млина. Бо вона й так до біса замулює воду, а то ще буде сильно шкодити мірошникам крутити жорна. Люди стараються стороною обходити ті місця; кажуть, що мельники всі ворожбити, продалися чортам, бо завжди тримають у себе чорну кішку.

Русалки, водяні царівни — то дочки Водяника і він панує над ними. З гарними дівчатами, які втопилися, він, буває, одружується, а часом навіть приходить зі своїми жінками до їх батьків.

Від тих давніх сивих літ пильно стереже своє царство чистої джерельної води Водяник. І хоча він теж, як то кажуть, не без гріха, ніякі злі істоти в подобі замурзаних дідьків—чортів не в силі здолати небесну синь і кришталеву прозорість рік та озер. Бо вода свята, свята іменем світла сонця Дажбога.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Водяник

Водяник — міфічний цар, якому належить увесь водний світ: річки, озера, болота, моря та океани.

За народними уявленнями тіло водяника волохате, замість ніг у нього хвіст, на спині невеликі крильця, а на голові з-під рудого волосся виглядають маленькі ріжки. Водяник має потворну пику: свинячий ніс та маленькі очі.

Водяник ніколи не розлучається із золотим тризубом, за допомогою якого добуває із землі джерельну воду, щоб поповнювати свої водні багатства, живити рослинність та усіх водяних жителів.

Під час дощу він отримує справжню насолоду, завжди сміється і плескає у долоні. Дощ для нього наче п’янкий нектар або мед, який він із задоволенням поглинає у своє велетенське черево.

Найулюбленіша розвага для водяника — збиратись у корчмі з нечистою силою, пиячити і грати з ними у карти або кості. Взимку, коли холод «замикає дощі і сковує води кригою», водяник спить. Тому на початку весни прокидається голодним та злим.

Спересердя він ламає кригу, піднімає води, які виходять з берегів, і руйнує все на своєму шляху.

У давні часи, щоб запобігти цьому лиху, люди купували за будь-які гроші коня, якого три дні добре годували, а потім зв’язували путами ноги, голову обмазували медом, у гриву вплітали червоні стрічки й опівночі опускали в ополонку посеред річки.

Влітку, щоб водяник не розмивав греблі, мірошники відгодовували чорну свиню і приносили в дар водяному царю. Хто з мірошників цього не робив, він того мордував під час сну, а греблю руйнував.

Восени, коли вже відчувалося наближення холодів, ті, хто мав качок та гусей, приносили водянику в дар гуску за те, що водяник протягом літа зберігав їхнє добро.

Джерело

  • Легенди та міфи України / уклад. В. П. Товстий. — Харків: Промінь, 2005. — 64 с.: іл.