Українська міфологія

Великдень

Великдень — цілковита перемога весни–літа над зимою, перемога життя над смертю. Вважається «найбільшим днем» у році. Великий день світла Дажбожого.

Великдень
Великдень

Великдень тому і називається Великим днем, бо в цей, найбільший у році день, воскресає бог життя — Дажбог-сонце, а весь світ возносить хвалу воскресінню, перемозі весни—літа над зимою, добра над злом, народженню любові, доброти, надії й радості життя.

Як колись у предковічні часи сонце народилося з золотого яйця, так і орій тоді народився у сонці і по сей день живе і дихає у ньому, і щовесни воскресає сонцем. Разом з золотим яйцем та з воскресінням сонця світ отримав тоді в дар від небесного Володаря—Творця найвищу творчу силу неба — весь земний рай, сповнений багатства і щастя. Та у підніжжі гори сонця — Хорив, у корінні Дерева—Раю заховалось тоді від Бога людське зло, лютий Змій, який постійно підточує Дерево життя і завдає людям за зле господарювання на землі вселенський біль і кривду. А тому Великий день — це великий празник для сонця, коли Господь відчиняє небо і через Небесні ворота по чарівному вербовому мосту приносить у людські душі святий очисний вогонь.

Великдень — свято радості й веселості, коли все радується і на небі і на землі. Життєтворяще сонце—небо особливо виграє першого великого дня вранці, коли сходить, — так і грає, гуляє, міниться та скаче по небу...

«Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показалось, праведне; слава тобі просвященне!» — шепоче слова молитви, повернувшись обличчям до сходу, побожно знявши накриття голови, побачивши сходяще сонце, орій—хлібороб і віддає йому глибокий поклін.

Сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво і ласкаво світить.

У світі немає зачинених душ. Кожному воля в цей день відчинити для себе свою душу. У Великоднім світлі Дажбога людина знаходить правдиву віру в єдиного і всюдисущого Бога, знаходить у ньому своє духовне оновлення і свій рятунок.

Уранці на Великдень перед сходом золотоликого Божича люди відчиняють усі віконниці, усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння, яке приносить у дім щастя і добробут.

Своїм невидимим чарівним співом тисячоліть життєдайне сонце поєднує душу людини з душами далеких пращурів та з майбутніми нащадками подальших поколінь. У це велике свято Божич—Сонце приносить усім своїм вірним Дажбожим онукам, від найменшого до найстаршого, безмежну і величну радість. І тому молоді дівчата, одягнені в різнобарвний картастий одяг, парубки та підлітки, святочно зодягнені у вишиті сорочки, старенькі бабусі з дідусями також у вишитих сорочках й господарі в мережаних біллю свитках ідуть у цей день потоками до Священного гаю, до найближчих травників, несучи із собою писанки, вар, печиво та квіти. Десь там, або в лісі чи на луці, на тих зелених царинках і відбувається це загальне свято душі орія. Сотні дівчат, а то й більше, разом водять веснянки—гаївки і під ці чудесні сонячні, всетворящі звуки—мелодії душею переселяються на мить у небо...

А в селі не перестають звучати грайливо й весело великодні дзвони, бо то не лише музика радості Великого дня, а і засіб відігнати все лихе, всяких дідьків та смерть. Не тільки діти, але й дорослі дзвонять у дзвони, а хто перший задзвонив той найперший обробить жнива й буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонять у дзвони весь день, а потім ще й другого та третього дня.

Жадібно ловить цей дзвін, ці різнобарвні дівочі хороводи—рухи, ці магічно—чарівні слова і спів сонце—небо. Прислухаються і придивляються до цих веснянок, душею переселяючись у роки своєї молодості, обпершись на ціпки, старенькі бабусі з дідусями. І маленькі діти, залишивши гру в писанки й крашанки, стають попереду людського натовпу й теж жадібно слухають той віковічний спів. З цієї вселенської нагоди пробудження до життя весняного сонця Ярила, на честь народження світлоликого Божича з золотого яйця і зберігається у віках древня традиція фарбування червоних весняно—великодних писанок.

Давно наші батьки—діди помітили, що зігріте життєтворящим сонцем яйце у предивній своїй тайні творить у собі краплю червоної крові. Кров — це життя, а життя виникло з яйця. Ось чому дівчата й хлопці дарують один одному на Великдень червоні яєчка — символ життя вічного. Цей магічно—чарівний згусток сонця схований і в зерні рослин, і в сім’ї тварин та людей. Це святе благовістя колись уперше з далеких країв принесли Божі птиці, які теж в собі мають яєчка. Воскреснути — значить відродитися, відновитися, прорости та вернутися знову у світ життя. Могутній Дажбог-сонце гордиться тим, що його осяйне золоте коріння—промені глибоко живлять землю. У кожному колосочку живе життя Божича, що возвеличує духовно своїм воскресінням душу орія.

Зима — не рідна мати для людей. Вона приносить страждання, голод і холод, а іноді смерть. Восени падає листя з дерев, гинуть квіти та трави, відлітають у Вирій птахи, ховаються у нори звірі, холодіє зажурена земля, зажуреним стає і сонце, приходять похмурі дні і снігова хуртовина все померле накриває білою ковдрою. І тільки ті, хто витерпів це страждання холодів і морозів, удостоєні зустріти святе воскресіння. В нагороду за їхнє зимове терпіння, за те, що не втратили віри у це святе воскресіння, бог життя дарує всім квіти весни. Для них Дажбог-сонце запліднює життям землю!

Сік, що тече в жилах рослин, — то кров сонця! Золотисті зерна жита—пшениці — тіло сонця! Проміння, яке ллється з сонця—неба, перетворюється у квіти, у трави, у сади, у безсмертя.

Стародавні жерці в цей Великий день ходили від хати до хати і сповіщали всіх: «Радуйтеся, Син Божий Воскрес!». І орій—хлібороб радувався, бачачи, як оживає з Божої Любові все на довкіллі, як дарує Дажбог внукам своїм своє дихання, свою життєтворчу кров.

Свято Великодня, як і свято Різдва молодого Божича—Сонця, проводиться по заході та до сходу сонця. В ніч перед приходом і зустріччю Великого дня, новолітнього, весняного, благодійного й життєдайного сонця, на пагорбах, щоб бути ближче до Божича, розкладають та запалюють вогонь. Оріанські степи колись були всіяні могилами предків. Напередодні Великодня на тих рукотворних горах запалювали вогні. Вогнища палали цілу Великодну ніч, єднаючи людські душі з великою душею зоряного неба предків. Для цих вогнів у селі «позичають» в господаря, щоб він не бачив, старі колеса, драбини з воза, діжки, ворота, старі двері... Але за цю «позичку» ніхто не сердився, бо це вважалося жертвою на святий очисний вогонь.

Високо в небо здіймається полум’я вогню Великодної ночі!

Великодня ніч — це чарівна ніч, коли духи—душі давно померлих дідів—прадідів приходять із зоряного неба й вільно ходять по землі свого роду, своєї родини. Хто в цей день умре, прямісінько піде до раю, бо в це святе воскресіння Господні ворота у царство небесне відкриті. Однак дитина, яка народиться цього дня, буде нещаслива. Покійників, у цю ніч щастя немає, бо всі покійники після Великого четверга, свого Великодня, аж до Проводів покійниками не вважаються. В цей час вони діють лише на добро й зла нікому не чинять. В цю святу ніч лихі сили: всякі дідьки, упирі, перекидьки, відьми, чародії, вовкулаки не спроможні заподіяти зло, хоча і намагаються, бо покійники всі ці лихі сили «пов’язали». В цю благодійну ніч у всіх хатах мусить горіти вогонь свічки чи лампадки.

У перший день Великодня всі сідають за стіл ще досвіту, навіть немовлят і тих беруть на руки, щоб разом сидіти за свяченим, разом розговлятися. Перед тим, як сідати за стіл, вся родина вмивається крашанками. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, кладе на дно три червоні крашанки. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Всім, хто вмивається крашанками, Божич—Сонце дарує здоров’я, а дівчатам ще й рум’яна, щоб були, як крашанки, червоні та багаті. Дівчина на виданні вірить Божичу, що коли першою вмиється, то скоро по Великодню вийде заміж, буде здорова й щаслива.

Священною жертвою сонцю є випікання священного хліба на Великдень. Такий сонячний коровай посипають пшоном, що символізує народження і повноту життя. Святять коровай у спеціальних мисках, а чи ночвах. Така посудина зберігається в хаті лише для цього свята й ні в яких інших потребах не використовується. Разом з короваєм, у який встромлюють воскову свічку та гільце свяченої верби, ставлять на стіл найліпші напитки та наїдки, на які тільки міг спромогтися господар: на тарелі яйця, пофарбовані в різні кольори (жовтий, синій, червоний), печене порося з хріном в зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажену гуску, телятину, свинячу шинку, ковбасу, сало, сир, сметану, різні напитки та наливки.

Гільце верби вважається гільцем того священного Перводерева з золотою корою, що росте посеред Вирію та тримає на собі вогонь Дажбога. Верба має в собі таку силу, що може розвинути заразом сімсот гілок, а тому стала символом численного оріанського роду.

Хліб—коровай — особлива священна жертва сонцю. А тому з освяченим хлібом ще досвіту господар обходить своє господарство: заходить до худоби — коней, корів, овець, потім у клуню та до бджіл. «Свячиво» кладе худобі на спину і промовляє: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята...) красні». Не промовляє так він тільки до свиней та пса. Поздоровивши отак худобу, господар дає шматочки свяченого хліба, вмочивши його в сіль, кожній тварині, щоб усі були такі веселі, як ця Божа днина. Обійшовши обійстя, сад, город та інше та привітавши і їх із Святим воскресінням, говорить: «Щоб були всі такі цвітні, як цей день цвітний».

Після чого господар входить у хату. Господиня відчиняє йому двері із свічкою в руках. Усі присутні в хаті «свячене» стрічають стоячи. Батько з усіма врочисто вітається: «Дажбог воскрес!» і тричі з кожним цілується. Потім старійшина родини сідає на покуті, на святому місці, де перебувають у цей час душі—духи дідів—прадідів, решта по старшині сідає на застелених рушниками лавах. Поруч сидітимуть і душі, але лише до сходу сонця, а як розвидниться, вони сидітимуть «по кутках». Дідусь чи батько, обібравши, розрізає на тарілці кілька свячених яєць на стільки кусочків, скільки в родині душ. Бере кусник, запрошує взяти всіх примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Дажбожого в щасті і здоров’ї. Дажбог воскрес!» Йому відповідають: «Воістину воскрес!». Після цього всі споживають свячений коровай, сир, ковбаси, печене порося... Під час розговин батько наливає чарку міцного напою і знову звертається до всіх: «Дажбог воскрес!» Всі відповідають: «Воістину воскрес!». Далі старійшина, піднімаючи першу чарку, звертається до небіжчиків: «Дажбог воскрес! Святії родителі, їжте, пийте, вживайте й нас, грішних споминайте». Або ще так промовляють: «Нам життя та здоров’я, а вам, святії душі, раювання в небі, та щоб було легко душенькам вашим!» Випивши чарку, батько наливає для матері, яка також промовляє, часто називаючи близьких їх іменами: «Дажбог воскрес! Рідний дедю і рідна нене, хай весело раюється вам із святими в небі!» Після матері чарка переходить до дорослих дітей, а малим в цей день дають мед чи вино.

Розговляючися, стараються не розсипати кришок свяченого на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Крихти, .що залишаються на столі, віддають курам або кидають у вогонь, «щоб миші не поїли», бо коли миша з’їсть «свяченого», то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив «свячене». Шкаралупу із свяченого яйця, кості з поросяти закопували на межі ниви, щоб охоронити хліб на ниві від бурі та граду...

Споконвіків усе суще життя живе вічністю воскресіння Божича. Душа у бога життя одна з його внуками та правнуками, а тому Дажбог-сонце, як і орій, взаємно радіють, коли Господь великоднім світлом воскрешає життя, оновлює та обдаровує його свідомістю, красою та волею. У цім світлі душа орійця обезсмертвлюється, бо душа його народжена і освячена його тайнами.

Джерело

  • Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.