Українська міфологія

Астральна символіка

У репертуарі замовлянь астральні символи репрезентовані в порядку зменшення частотності місяцем, зорею (зірками, зірницями, зоряницями), сонцем, метеоритом (огненним бугалом). До цієї ж групи наближається ніч (вечір, смерк).

Місяць

Місяць — найчастіше згадувана в замовляннях магічна астральна сила, повновладний «князь» нічного світу. Його царственість задано через такі означення, як «князь» (36, 89), «княжич» (40), «Володимир» (4) — ім’я загальноміфологічного князя також і в київських билинах та колядках. «Адам» (41) або ж «Адав’євич» (40) (перекручене «Адамович») — прізвисько, яке несе ще одне значення — первісності місяця у світобудові (порівняйте відомі у багатьох народів повір’я, ніби тіні на місяці — то перші люди Землі, прабатьки людського роду). У місяця — знаки княжої (царської) влади: «золота корона» (36 та ін.) і ще більш архаїчні «роги золотії». (42 та ін.): порівняйте у «Псалмах Давидових» погрозу Бога вельможним і гордим «стерти (зламати) їхній ріг».

Фази місяця також фігурують у замовляннях: це «молодик», «підпоєна» і «повня». Проте регулярним означенням місяця є лише «молодий», «молодик (39, 41, 44, 46), що зумовлене аграрними та медичними уявленнями стародавніх народів. Зростання всього живого приурочене до молодика, сповільнення рослинних і тваринних процесів — до місяця на ущербі. Отже, магічні ритуали «на ріст», «на добро» концентрувалися саме в першій місячній чверті (47, 48). Подібним чином пояснюється ще одне наймення місяця — «май» (45), ідеться про стан на шляху до «розмаю», розквіту і повноти природного буття.

Християнізація торкнулася місяця (так само, як і інших язичницьких персонажів замовлянь) у своєрідній формі. Імена та атрибути (а для міфу це одне й те саме — імена тут є «скам’янілими» атрибутами) замінюються, але так, щоб давня функція, язичницька семантика збереглися, заміщені аналогічними за своєю функцією та семантикою християнськими іменами та предметами. Звідси — і перенесення на язичницький місяць ролі архангела Михаїла, судді й охоронця Всесвіту (43), звідси і «хрест золотий» (44) — християнський атрибут місяця, що збігається з його язичницькими атрибутами влади й оберігання (двовірна свідомість сприймала хрест передусім, якщо не виключно, як оберіг: недарма при ворожінні та інших ритуальних контактах з темними силами належало хреста знімати).

Місяць у замовляннях — «ясний» (93 та ін.), але епітет означає тут не так світло, як царствений блиск, невипадково місяцеві часто належить інший епітет — «золотий», тобто колір ієрархічного верховенства, який має священну семантику первісно фізичної, а згодом і міфологізованої природи (дивіться розділ «Символіка кольорів»).

Ще один постійний епітет, що підтверджує верховенство місяця — «високий» («високо літаєш») (4). Місяць стоїть понад усім язичницьким всесвітом, він — всевидець і всезнавець, князь і суддя, верховний жрець, провісник і ясновидець. Саме тому він знає і всю правду про світ та позасвіття (4, 42, 43) — у такому, а не в морально-християнському, сенсі він «праведний» (43).

Особливе значення у замовляннях має зв’язок місяця із світом мертвих. У язичницькому космосі мертві — не «поза світом», а в «іншому світі» стосовно живих, неперехідної границі між світами тут немає. Оскільки язичницька ніч — «інший день», так само і місяць — «інше» сонце, «нічне» сонце, він цілком логічно стає «сонцем мертвих». Місяць буває в царстві мертвих, добре про нього обізнаний (41, 42, 43). Проте, реконструюючи найдавнішу логіку, можна сказати й протилежне: місяць відає все саме тому, що він причетний до всезнавчого, повновладного й охорончого світу предків-мерців. Подібно до новорічних колядників, що приносять «звідти» благу вість про майбутнє живих на цілий рік, — місяць «звідти» несе щодоби свою ясновидющість і повновладність.

Зорі

В замовляннях це не зірки взагалі, не зоряне небо, а зірки — осібні іпостасі. Часто це «зоряна трійця»: три зірки, диференційовані або в часі («вечірняя», «світовая», «полунощная» — 6, 93), або за станом, над якими вони владарюють («нудна», «привітна», «печальна» — 7). Зірки приурочені до ранкової зорі (звідси й постійне наймення «зоряниці — 7, 56, 99 та ін.). Це дає можливість припустити, що «зорі» замовлянь — не зірки, а планети, виразно видні саме при заході та при сході сонця. Планети пов’язані з ритуальною (зокрема й магічною) практикою, починаючи з найдавніших часів людської культури. Зустрічаються також (70 та ін.) «планітники та планітниці» — володарі повітряної стихії. Назва, безумовно, пізнього книжного походження, проте ототожнення планет з чарами глибоко архаїчне.

Зорі замовлянь — жіночі й, сказати б молодші божества порівняно з місяцем. Це не означає їхньої меншої магічної сили — але сила ця більш обмежена, спеціалізована. Якщо місяць часто відіграє свою магічну роль сам один, то зорі найчастіше діють разом: з місяцем, а інколи ще й із сонцем (В останньому випадку замовляння: збирають «усю королівську рать» небес). Зорі — «помічниці»: постійна рима «зірниці-помічниці» — свідчення постійності функції.

Зірки, подібно до сонця, «ясні», а також «красні». Ідея краси, «збирання та «наведення» краси (8) пов’язує їх із сонцем, але не з місяцем: останній над жіночою красою не владарює. Зате з місяцем пов’язана їхня роль у позбавленні від недуг (77), а ще більше — «наслання» любовної пристрасті, туги й томління (7 та ін.). Висловлюючись по-сучасному, жіночі божества-зорі «відають» переважно емоційно-психологічними станами людини: «уроками», «примовками» (56), «всякою неміччю» (93), меншою мірою — матеріально-фізичними: «жовтяницями» (77).

Світила перехідного часу, зорі-планети, ймовірно, панують і над перехідними, кризовими, перехідними станами людського світу. Ритуальна «Віфліємська зірка» колядників також, імовірно, перекочувала до новорічних (перехідних) обрядів не тільки з Євангелія, але й з прадавньої магічної практики, із старою функцією: «помічниці» на переломному етапі в житті кожної людини та її роду.

Огненний бугало

«Огненний бугало» (9). Найімовірніше, метеорит, хоч, можливо, й блискавка. Його функції: палити, сушити і так далі, а також прикликати любовну гарячку й жар, — зближують його з символікою блискавки, «вогняного змія», який бере участь і в міфосюжеті про змія-спокусника, що літає до жінок (одне з відгалужень купальського міфу).

Ніч, вечір, смерк

Ніч, інакше — вечір, смерк. Їй, зокрема, присвячено істинний язичницький гімн (147), що вражає своєю емоційністю і поезією. Ніч, вечір, смерк. — охоронці людини, замикачі зла (намов, ненависті і тому подібне). Тут ми бачимо разючу несхожість фольклорно-язичницько ночі з ніччю в надрах пізнішого християнського, а згодом і літературно-романтичного світосприймання. Там ніч якраз «відмикає», випускає на волю ворожі людині сили й стихії. Навпаки, язичницька ніч — час не «лихий», а лише особливо «дійовий», особливо магічний (дивіться передмову). Але, треба гадати, саме тому християнство й переосмислило символіку ночі в негативний бік.

Стихійний атрибут ночі — кінь: ніч (вечір) сидить на коні. Картина (і зв’язок) видаються дивними, якщо не згадати, що вершник на коні — міфознак певної магічної сили. Сила ця амбівалентна: або благодійна (тип Ярила — Юрія Змієборця — Георгія Побідоносця), або й лиховісна (тип Змія Горинича на коні). Так, «вечір на коні» (10) прикликається не для того, щоб оберігати, а для того, щоб «сікти», «нудити» чоловіка любовного тугою (порівняйте 147, де «ніч на коні» відіграє протилежну, заспокійливу роль).

Сонце

Сонце — «денне» божество замовлянь. Втім, не зовсім денне: час доби у зв’язку з сонцем або не згадувано (за винятком узагальненої формули «добрий день тобі...»), або відзначено як «схід», «досвіт». Згідно з ритуальною практикою, найбільш значна і впливова пора сходу сонця. Так що сонце замовлянь — це передусім ранкове божество. Епітети-титули сонця (до речі, найчисленніші з-поміж усіх світил) схожі на княжі титули, місяця (2, 3 та ін.). Сонце «яснеє», «святе» у «прекрасне», «чисте», «краснеє», «величне», «поважне». Помітний, однак, більший акцент на величі й красі, менший — на ясновидющості та первісності.

Впадає в вічі скупість або відсутність солярної атрибутики, особливо по контрасту з багатою атрибутикою місяця. Внаслідок цього сонце набуває рис більш узагальнених і менш предметних. Щоправда, в книжці неповно репрезентовані аграрні замовляння, а саме для них сонце — найавторитетніше божество. Аграрна магія слов’ян відкладалась у відомих нам замовляннях лише незначною мірою: величезна більшість словесних заклинальних формул аграрного циклу збереглась у колядках та щедрівках, де небесні світила досить жорстко й однозначно співвіднесені із структурою родини: місяць — чоловік, господар; сонце — жінка, господиня; «ясні зірки — їхні дітки».

Сонце в замовляннях немов розділене на дві іпостасі: світло і жар. Світле сонце осяває весь світ, роздає йому милості («доброту», «красоту», «любощі», «милощі» — 2), а також матеріальне процвітання. Жарке сонце пов’язане із замовляннями від кровотечі, воно зупиняє, «запікає» кров на ранах (22). Такий зв’язок життєдайного сонця і живодайної крові міфологічно цілком логічний. Проте досить зробити ще один крок — і від сонця, рятівника й цілителя, ми потрапляємо до сонця — світила страшного антисвіту замовлянь: світу хвороб, наслань і нещасть. Це світ чорних предметів, кам’яних людей, «пустої» їжі й ниття, кривавих рік (34, 35, 72, 74, 79, 83, 84 та ін.). І світить над цим світом «жорстоке сонце» (102), що змушує згадати чорне сонце над Григорієм Мелеховим у фіналі «Тихого Дону». Такий третій лик сонця у замовляннях: сонця нищівного і смертоносного, сонця зла».

Джерело

  • Українські замовляння / Упоряд. М. Н. Москаленко; Авт. передм. М. О. Новикова. — К.: Дніпро, 1993, 309 с.