Вступне слово

Дорогий читачу!

Цього разу тобі пропонуються цікаві, але, мабуть, незвичні для тебе оповіді, невідомо ким і невідомо коли створені. Напевне можна лише стверджувати, що дуже давно. Здається, вони були завжди і ніколи ніким не придумувались, а тільки переказувалися від діда чи баби дітям та онукам, а як підростали їхні діти і мали своїх дітей та онуків, то й вони чули про чортів, відьом, домовиків і русалок.

— У народних легендах про створення світу розповідаться про те, що творили його разом Бог і Сатанаїл. Отже, споконвіку у світі існували добро і зло, світло й темрява, щастя і горе. Цієї роздвоєності, боротьби протиріч не лише в природі та суспільстві, а й у власній свідомості, у своєму внутрішньому світі людина осягнути не могла і втілила своє розуміння діалектики життя в дивовижних демонологічних образах русалок, чортів, упирів, відьом та ін. Народжені народною уявою ще до утворення державності, за часів язичництва, пережили вони гоніння християнської церкви, середньовічні спалення і випробування водою, пережили і сімдесят років атеїстичного радянського виховання, коли міфологічні легенди і перекази, замовляння та заклинання, молитви й рецепти народної медицини сприймалися як прояви дореволюційної темноти, безграмотності, забитості мас. Образи ці і досі живуть у свідомості сучасної людини.

Чому ж ці дивні створіння такі живучі? А тому, що вони є відтворенням нас самих. Уся філософія народу, його внутрішній світ знайшли відображення в народних віруваннях і усній поетичній творчості. Прагнучи розгадати таємницю своєї появи на землі і свого призначення, людство звертається до вічних цінностей. Щоб пізнати самих себе, зрозуміти теперішню духовну культуру народу, треба знати його традиції, дохристиянські вірування.

Ще в кінці минулого століття на хвилі національно-демократичного піднесення був зібраний багатий фольклорний матеріал. Частина його ще й досі не піднята з архівів, частина ж надрукована в старих виданнях, що тепер становлять бібліографічну рідкість. Одним з ентузіастів — збирачів і дослідників народного побуту та усної поетичної творчості — був відомий український фольклорист і етнограф Василь Петрович Милорадович (1846—1911), юрист за фахом. Закінчивши Харківський університет (1869), В. П. Милорадович працював мировим суддею, був санітарним попечителем у Лубенському повіті Полтавської губернії. Багато років він спостерігав народний побут на Лубенщині і зібрав велику кількість казок, пісень, замовлянь, переказів, легенд, рецептів народної медицини. Йому належать такі фундаментальні етнографічні праці, як «Снітинська старовина», «Народна медицина в Лубенському повіті Полтавської губернії», «Життя-буття лубенського селянина». Етнографічні та фольклорні записи В. П. Милорадовича відзначаються точністю, свідчать про наукову обізнаність збирача.

Неабиякий інтерес становлять і нариси В. П. Милорадовича з українськії народної демонології, які складаються з чотирьох частин: «Мерці», «Русалки», «Чорти», «Українська відьма».

Дослідник переконаний у тому, що переважна більшість демонологічних істот виникла з дохристиянських уявлень про потойбічне життя та мерців. Віра в те, що людина після смерті лише переходить в інший світ, спричинила, з одного боку, формування культу предків, вшанування покійних як охоронців роду, а з другого — природний страх перед смертю і мерцями. Так само неоднозначні й інші образи «дітей пітьми». Вони не тільки уособлюють зло, і при цьому з ними можна змагатись і перемагати їх (навіть обдурити, бо «перехитрити нечисть — не гріх»). Всупереч своїй демонологічній природі вони іноді допомагають добрим, бідним, скривдженим, чистим душею людям і помщаються скупим, ледачим, байдужим, тобто дотримуються певних принципів народної моралі.

Неоднозначний за своєю природою і найбільш поетичний міфологічний образ русалки. Її і бояться, і жаліють. Вона і чарівна, і підступна. «Як місяць зійде вночі, вони (русалки) співають чарівні пісні, а хто лиш зачує, підходить ближче. Тоді русалки заскобочують його до смерті»,— розповідає легенда. В образі русалки втілена складна психологія людини: потяг до краси, жіночої вроди, небуденних стосунків і почуттів і разом з тим — досвід реального життя з його розчаруваннями, втратами, покаранням за порушення звичних норм.

У міфологічних переказах подибуємо й особливості селянського побуту, і такий характерний для українського національного характеру гумор. Смішне — поруч із трагічним і страшним. За українськими переказами, мерці, наприклад, люблять вареники (на мертвецький великдень можна побачити, як збираються в церкві мерці, якщо затримати в роті до 12-ї години сир з вареника). Взагалі апетит у мерців непоганий, люблять вони ще й добре випити. Але найбільш комічною постаттю в українському фольклорі є, безумовно, чорт.

Демонологічні оповіді — це своєрідні художні твори, в яких вирізьблюється певний національний тип (чорта, відьми тощо). Він багатогранний і може трактуватися по-різному. В переказах та легендах відчутна своєрідна манера кожного з оповідачів, з особливостями їхнього індивідуального світосприймання і мови, яку ми повністю зберігаємо (проте з урахуванням сучасного правопису). Текст нарисів (коментар Б. Я. Милорадовича) подається в перекладі з російської мови. Упорядник вважав за потрібне залишити чисельні примітки автора, розшифрувавши скорочені назви й уточнивши по можливості рік і місце видань, на які посилається В. Милорадович.

Олена Таланчук