Корпус української міфології

Саме під таким кутом зору можна розглядати цю книгу, яку разом з її автором Валерієм Войтовичем ми пропонуємо ласкавій увазі читача. Дехто простудіювавши Куна, а то й начитавшись Гомера, Есхіла, Софокла та Еврипіда, вважав, що міфологія — це, мовляв, набуток грецької культури, а в нас її нема. Але насправді вона в нас була і збереглася майже донині, але в дещо іншій, ніж у Греції формі. Там скульптура, великі епічні та драматичні твори, а в нас сила силенна живих побутуючих обрядів, народних уявлень та пам’яток усної народної творчості як поетичної, так і календарно—розповідної.

Потрібно було близько десяти років важкої подвижницької праці автора книжки, щоб зібрати ці блискітки неоціненних скарбів якщо не в єдину міфологічну систему, то принаймні в сукупність цілком закінчених літературних портретів величезної кількості українських міфологічних персонажів, які по суті охоплюють майже весь фактичний простір цієї важливої галузі нашого національного мислення та духовної, зокрема релігійної культури.

Проте Валерій Войтович не стільки історик, релігієзнавець та філософ, скільки художник—живописець. Для нього важливим було знайти візуальний образ облюбованих ним постатей. Саме цьому й сприяла його суто літературна праця, яка в контексті його завдання займає все ж не головне, а підрядне місце. Головне для нього живописний образ, якого до певної міри можна вважати замінником скульптури. В книгу входить 74 графічних зображень, витриманих у певному архаїчному і водночас романтичному стилі. Це великий набуток автора і найприкметніше достоїнство книги, яку, сподіваємось, належно поцінують читачі та мистецтвознавці.

Я ж, не вважаючи себе спеціалістом у мистецтвознавстві, трохи докладніше зупинюся на суто літературній частині видання. Попри свою пізнавальну цінність, можна сказати, енциклопедичну охопність міфологічного матеріалу, книга має й свої суто літературні достоїнства. Автор подає не тільки широкий фактичний матеріал, а й допомагає читачеві ближче підійти до нього своїм емоційним, стилізованим під специфіку предмету викладом. Його стилістика м’яка, лагідна, в міру поетична, як людяно лагідна та гуманно наставлена є більшість відтворених ним міфологічних сутностей.

Книга наштовхує на висновок про те, що міфологія українців не тільки найдавніша в Європі та, можливо, і в світі, але й до того ще й найдійовіша та найактуальніша понині. Вона пронизує всі пори національного буття, супроводжує всі фази людського існування від народження до смерті та загадкового для всіх сущих потойбіччя. Вона відбиває не тільки стан людської душі, але і всю гаму взаємин її з природою, які в українців чи не найбагатші та найактивніші. Закоріненість їх у психології і побуті нації настільки глибока, що перед нею не витримало бою християнство, нав’язане нам понад тисячу років тому. Воно змушене було поступитися своїми позиціями, дати дорогу старому дохристиянському досвідові, особливо в галузі обрядовості. По суті майже на всі християнські свята наклалися наші стародавні звичаї та обряди ще дохристиянського періоду, зайнявши в її сценографії домінуюче місце. Прикладом цього може послужити водіння Кози, яка а наших дохристиянських предків була жертовною твариною і продовжила ці свої функції також і в святкуванні християнського Різдва та Нового року тільки вже з новим емоційним—комедіографічним навантаженням. Коза ніби помирає, але й воскресає людям на сміх та розвагу.

Інтерпретація зібраного, поданого автором фактажу подекуди натикається на певні труднощі його розуміння і класифікації. Зокрема, це стосується розуміння уособлення деяких явищ природи. Це уособлення може відбуватися як на рівні міфа, так і на рівні звичайної словесної персоніфікації. Коли йдеться про міф, то він завжди представляє божка чи бога, який є замінником чи виразником того або іншого явища природи, набуваючи цілком індивідуальних по відношенню до нього явища — рис та форм життєдіяння. Скажімо Дажбог, який є богом Сонця, не просто виконує роль сонця, а має певний обсяг своєї індивідуальної діяльності. Отже, він є міфологічною постаттю, як скажімо, Аполлон чи Юпітер.

І разом з тим у багатьох випадках йдеться саме про конкретне природне явище, але таке, що персоніфікувалося уявою наших предків саме на художньому рівні. Будучи по суті не живим предметом, воно в цій іпостасі ніби набирає ознак особи. Тобто ми маємо тут справу з літературно—словесною персоніфікацією. В цьому другому випадку слово, яке позначає таку персоніфікацію, а не до певної міри відсторонену від основного поняття постать, пишеться з малої, а не з великої букви. Іноді межа між цими поняттями досить умовна і розмита. Моя допомога автореві у підготовці рукопису до друку виявилася здебільшого саме в цьому напрямі, хоч питання не можна вважати розв’язаним остаточно з наведеної вище причини.

І ще одне чи не найпринциповіше в цих напутніх нотатках питання. Автор цих рядків є послідовним прихильником Рідної Української Національної Віри. У власних релігійних переконаннях ми визнаємо єдиного всюдисущого Бога, імення якому Дажбог. Це найпослідовніший філософський монотеїзм кінця другого —початку третього тисячоліття. І тут же книжка про десятки і чи не сотні богів і божків. Чи не суперечність це? Нітрохи. Все, що зібране в цій книзі, — це наш неоціненний релігійний або, точніше, міфологічний фольклор. За ним величезна історична, пізнавальна, естетична і моральна сила. Але в ствердженні цього постулату немає найменшої поступки язичництву. Ми повинні шанувати духовні набутки нашого далекого минулого, але використовуючи їх у тій мірі, в якій вони не суперечать нашим нинішнім філософським та теологічним переконанням.

На кого ж може бути розрахована ця книга? Перш за все на широкі верстви шанувальників української історії та культури та поціновувачам рідного народного мистецтва. Вона становить собою досить солідний набуток з українського народознавства. Отже, може бути рекомендована як учням та студентам спеціальних навчальних закладів культури, так і тим, хто вивчає народознавство самотужки.

Якби слідом за масовим читачем зміст книжки освоїли ще і наші письменники, то в нас невдовзі появилася б поезія, яка нічим не поступалася б «Метаморфозам» Овідія та віршованим творам поетів французької Плеяди. Ремінісценції та фрагменти з міфів нашу поезію дуже збагатили б.

Книжка також може пригодитися в створенні релігійної обрядовості на новій культовій основі. Настане час, що виникне потреба творити музейні куточки стародавньої України під голим небом. Давнім міфологічним персонажам, зокрема й гумористичним, а їх багато, там завжди знайдеться місце. Хай не на принциповій, а на умовній основі, ця тепер релігійна нейтральна міфологія, може зближувати між собою українців різних конфесій, бо йдеться в ній не про якісь вузькоканонічні речі, а про цінності загальнонаціональні.

Степан Пінчук
Доктор філологічних наук, професор,
член Спілки письменників України.

Мандрівка в Оріану

Шановний читачу! Своєю книгою «Сокіл-род. Легенди та міфи стародавніх українців», я не відкриваю чогось нового, а, використовуючи інші джерела, лише узагальнюю те, над чим попрацювало чимало наших дослідників та вчених. Особливо завдячую працям М.Костомарова, М. Гру шевського, Я. І’словацького, О.Партицького, Митрополита їларіона, Нечуй—Левицького, Вороная, Чубинського, Сосенка, Булашева, сучасним письменникам і дослідникам: С.Наливайку, Ю.Шилову, Л.Силенку. Є.Товстусі, В.Шевчуку, Г.Лозко, В.Давидюку, В.Скуратівському, С.Плачинді, Б.Мозолевському.

При дослідженні первісних вірувань та релігій народів Китаю, Індії, Персії, Єгипту, Греції, Асірії, Вавилону, народів Малої Азії та інших помітно, що там дуже багато спільного з фольклором та звичаями наших далеких пращурів. Бо і справді основними чинниками світових релігій, починаючи від Заратустріанізму та Буддизму, є анімізм, тотемізм та магія. Вірування та релігія наших прапрадідів мають у собі всі ці ознаки. На жаль, не все ми можемо встановити. Дуже багато втрачено, забуто, змінено, нашаровано, що й не все нам сьогодні зрозуміле. Настала пора. об’єктивніше підійпш до розуміння духовного світу наших предків, починаючи з тих чистих першоджерел, які стали основою для всіх індоєвропейських народів. Ця багатюща духовна скарбниця виникла за чотири, п’ять, а, можливо, і більше тисяч років до античного світу. Змушуємо себе та своїх дітей захоплюватись лише грецькими та римськими міфами, недооцінюючи, а більшою мірою не знаючи, що наші міфи, наша народна творчість більш земна і людяна, а своєю міфопоетичною красою стократ перевищує панську красу грецької античної творчості. В грецькій міфології один лише титан (не бог!) Прометей іде до людей, несе їм вогонь, за який був жорстоко покараний богами Олімпу — прикутий до скелі, де його щоднини довбав у груди орел і пожирав печінку.

Грецький пантеон досить чіткий та означений, а ми цим не можемо похвалитися. В старовинному Києві тільки починалася така робота, яка в Афінах та Римі була завершена, але, на. жаль, її результати зруйнувало християнство. Нова віра заборонила людині її богів, усі веселі й поетичні її свята, відтак вчила рабства, нетерпимості, ненависті до Світу і Краси.

Наші пращури споконвіку не терпіли рабства. Для них на довкіллі все було одухотворене і повне сил. Творилися боги вогню, неба, землі, води, вітру, лісу, поля... Все в природі мало своє людське обличчя: у струмків — свій голос, зорі дивляться на землю, дощ запліднює землю, а земля в свою чергу народжує трави і квіти... Наші батьки—сонцепоклонники своїм, не запозиченим шляхом йшли до розуміння Єдиного Бога, Бога землі і неба, Творця духів, які населяють довкілля, так і називали його — Бог. Духи, випущені Богом, стають посередниками між мертвими і живими, але і самі існують окремо. Все твориться від Верховного Бога, в кожнім явищі — Його життєтворягций дух. Пригадаймо такі окремі свята, як Коляда, Мертвецький Великдень, Великдень, Купала та інші численні свята впродовж року — то суцільна система, єдиний поетичний організм грілого народу, в якому жива природа пов’язана з людиною. Всі народні звичаї мають чітку ритміку магічних дій, щоб і в піснях, і в іграх така своєрідна молитва краще доходила до богів.

Світло і тьма, тепло і холод, день і ніч, народження і смерть. З найвіддаленіших часів у наших пращурів и,е не лише початок і кінець, а безконечна боротьба богів: Білобога — бога білого дня і Чорнобога — злого демона ночі. Сварог — не тільки бог вогню та батько найбільшого Сварожича для Матері—Землі і людей сонця Дажбога, але і бог того самого вогню, що горить у печі,

Чи міг орій—хлібороб не молитися до сонця, коли в ранішню пору виходив орати в поле з плугом? А чи коли в небі грім і блискавиця? Та це ж — Пе—рун! Бог, що наводить жах на темні хмари мороку і тьми.

Зоряне небо, ясний місяченько, сам Господь Бог — теплий доїцик навесні. То все великий Всесвіт і маленька людина в ньому. Ну як не запросити таких поважних небесних гостей до себе в хату на Святу Вечерю? Народження богинею Всесвіту премудрою Ладою за дванадцять космічних ночей вогненної Трійці: сонця Коляди, місяця та зорі — то диво калинове гцедрої і доброї оріанської душі наших далеких прародителів.

Берегине, хто ти? Така загадкова, багатолика і могутня. Недаремно прийшла ти у світ, бо ти і сама велика мати—природа, що тримає в собі материнську силу життя.

Те, що вкорінювалося тисячоліттями, не так було легко викорінити протягом століть. Я переконаний, достеменно вірю в те, що відродження сонячної тисячолітньої віри наших батьків—дідів — значною мірою це важливий крок не тільки в історії України, але і в історії всього людства! Так і хочеться заспівати на весь голос: «Ладо! Ладо! Ладо! Все на світі радо. Щедрий вечір на землі!»

Тож хай ця скромна праця моєї душі і моїх добрих дідів—прапрадідів стане тим щирим містком від далеких віків до сьогодення душі славних правнуків Дажбога. І хай святиться ім’я берегині—Лади їх — матері Всесвіту і Життя на Землі!

Валерій Войтович

Скарби міфології, підняті з глибин тисячоліть

Якби Валерій Войтович, коли задумав створити цю книжку (десять років тому!), сказав мені про свій намір, я б навів йому таку цитату: «Сучасному історикові релігії надто важко відтворити більш, чи мети точну картину вірувань і культів руських слов’ян. Випадкові зауваження літописців, які до всього пройшли крізь призму візантійського православ’я, кілька пікантних анекдотів про витівки бісів у Патерику, викриття поганства (язичництва — авт.) в церковних проповідях, дві—три оповіді арабських мандрівників про поховальні обряди слов’ян та поетичні фігури «Слова о полку Ігоревім» — ось майже все, що можна зібрати з писемних пам’яток тієї далекої доби стосовно питання, яке зацікавило нас». Так писав один з поважних дослідників наприкінці 20—х років.

І справді: про Дажбога, Сварога, Перуна, Велеса ми, читачі, знали та й досі знаємо лише те, що вони дохристиянські, «язичницькі», І навіть науковці, які присвятили все своє життя дослідженню тієї сивої давнини, знали і знають не набагато більше. Тож як відважитись на таку працю, на яку «замахнувся» В.Войтович?

Але всупереч усьому книжка все—таки написана, точніше — створена, бо являє собою результат праці і літератора, і художника, і дослідника—пошукови,я, Крім писемних пам’яток, він використав численні пам’ятки народної творчості. Але й цього було б мало для подібної книжки. Автор зрозумів: необхідно ввести в той далекий духовний світ свою душу; перебороти буденне уявлення, що він, той світ, втрачений для нас назавжди. І виявилось, той світ існує і донині, своїм невидимим промінням проймає людські душі, тільки помітити це дано не кожному. Валерій Войтович помітив, відчув благотворну дію того проміння, Бо він (інженер за фахом) — художник з поетичною уявою, що допомогла йому відтворити той далекий світ і так «заспілкуватися» з маловідомими Богами, що постали вони перед нами як живі та близькі. Зрозуміло, гцо навіть сильна поетична уява не запрацювала б, якби В.Войтович не вивчив усю стару і нову літературу про стародавню Україну — Оріану, про дохристиянські вірування наших предків. Але я певний того, що тільки художницька уява дала спромогу автору дати читачеві свою картину пантеону давньоукраїнських Богів, рідної Природи, пройнятої і сповненої Духом людини.

Частина етюдів Иіієї книжки публікувалася в періодичній пресі і вже одержала оцінку. Водночас із схвальними відгуками чулися і такі: «А навіщо нам усе це — дажбоги, перуни, велеси? У нас є Христос». Що ж тут можна сказати? Мабуть, треба зауважити загальновідоме, що й вся антична міфологія — не християнська, а язичшщька, а, проте, весь світ її знає і про неї написано безліч праць — і наукових, і літературно—художніх. Бо то загальнолюдська спадщина.

А ще раніше доводилося чути (і навіть читати вислови відомих письменників), що в нас нібито не було і нема своєї міфологи. В уявленні декого міфологія — то тільки грецький Олімп, Зевс і т.д., а Перун чи Дажбог — це щось інше. Може, через те персонажі нашої міфологи маловідомі і в нас, і невідомі в світі. А це теж загальнолюдська спадщина. І в роздуми на тему, чи треба її, цю міфологію, досліджувати, популяризувати, введемо усім відомий, але не завжди усвідомлюваний факт; християнський час нашої історії — то тільки приблизно одне тисячоліття, а дохристиянський — весь попередній час, хронологічно виміряти який нам не під силу. То що ж — усе те, чим жили наші предки протягом багатьох тисячоліть, відкинемо, забудемо? На це двозначної відповіді бути не може: ні, бо то все наше, то наші духовні першовитоки, джерела національної ментальності. Без них буття—існування «населення» втрачає етнічно—національний сенс.

Тож можемо тільки привітати творчу відвагу і подвижницьку працю автора, який ішов до цієї книжки, долаючи труднощі теми в таких попередніх книжках, як «Молитва до Дажбога» (1994), «Український гороскоп» (1995). Знаємо його як автора чудового видання «Храм. Пам’ятки церковної архітектури міста Рівного та його околиць» (1995). І в усіх тих книжках, як і в цьогорічній, відчуваємо не тільки погляд історика в минувшину, а передусім духовну, душевну, громадянську перейнятість автора глибинними світосприймальними проблемами людини. Відчуваємо залюбленість в історію рідного краю, в народну поезію та народну філософію.

Ці рядки пишуться «навздогін» читачеві, який закрив останню сторінку книжки. З автором можна і погоджуватись, і сперечатись — до одностайної оцінки міфологічних образів нам ще далеко та й навряд чи вона можлива. Автор, скажемо так, не претендує на першовідкриття. Але ніхто з читачів не стане, мабуть, заперечувати, що ця зустріч з давньоукраїнськими богами та демонологічними образами (»чистою» та «нечистою» сгілою) є для нас і цікавою, і корисною: наш погляд у минуле, ніби з допомогою історичного телескопу, сягнув у ту глибінь часу, яка була і є малодоступною, сповненою таємниць та загадок. І ми збагачуємося духовно, єднаємося душами з далекими поколіннями наших предків.

Григорій Дем’янчук
Доцент кафедри українознавства
Рівненського державного інституту культури,
заслужений журналіст України.