Українська міфологія

Валерій Войтович
Янгол Дажбога
(олія, 2013)

Валерій Войтович Янгол Дажбога (олія, 2013)

Не вперше бачаться сни. Після хмаринки напрочуд мінливого марева, що здалася долею, яка покірно відлітала у неземний простір, довго не міг отямитися від тієї кришталевої нереальності. Занурюючись у трепетний загадковий світ, відчував, що якась надзвичайна сила прозорить плином розпашілих думок. Не помічаючи земного, сьогодні уздрів посланця Вишнього, який пильнував небеса. Підіймаючись усе вище і вище, Янгол летів у Небо. Розсівав довкола золотаві кучері нічного сяйва, немов цілі сузір’я, а його неземне обличчя ставало дедалі прозорішим і врешті стало там, де сходить Сонце. Вихопивши Сонце Дажбога, Янгол разом з ним почав занурюватися у мерехтливий ранок чорного безпросвітного мороку. Він не жахався проникнути крізь найнедосяжнішу пітьму. У його сяюче чоло, яке випромінювало відблиск всеперемагаючого світла, хотілося пірнути. Такого Янгола ще не бачили жодні печальні очі.

Очі Янгола, що горіли кольором зоряного вогню, були зажурені, водночас прозорі та осяйні, мов смарагд, а сам Янгол був сповнений відваги чинити опір жахному страховиську, яке метало на нього крижану холодну гадь. Янгол мужньо летів назустріч страшному апокаліптичному звіру, все голосніше чуючи ревіння, передсмертний стогін і дикий сміх минулих поколінь.

Людині теж важко утекти і від неспокою. Не кожна особистість спроможна відчути, що в неї тихо-тихо розгорнулися крила. Найбільш страждущим, мужнім і мудрим Бог дарує найдивовижніший, найбарвистіший, найрозкішніший витвір, що не має меж, — блискотливу синь небес.

Білосніжних крил золотавого Янгола майже не було помітно. Одне занурилося ще далі у Небо, а друге далеко-далеко торкалося заколиханої вечоровими сутінками «неземних» надчуттєвостей безмежності землі. Від одного краю безкінечних крил до іншого тільки й видно було розкуйовджені міріадами світло яскравих струменів-зблисків чорно-чорнющі хмари. Ніби фантастичний біс печалі шарпнув струни прадавньої душі, і вона задзвеніла на весь світ пронизливим палахкотінням, шарпнув їх своїми завидющими порожніми очима Мари, аби заволокти туманом в очах Янгола прекрасне яскраво-синє Небо.

Усе більше скаженів демон жаху. Біснував натиском божевілля та ще більшим гнівом — мільйоном гульбищ і чвар. Та в блукаючих пустих зіницях відчувалося безсилля. Бо чи в змозі кудлата огида у своїй незвіданій силі заподіяти Щось світу, де немає для неї влади? Де завжди спокій в очах Янгола, над якими величаво-гордовите чоло в обрамленні ореолу золотосяйного Сонця, який дихає розумом ясних думок.

А внизу уже проступало синє Небо. Його було ще мало, але воно вже було.

— То — небесне життя посланця Божого, хранителя Сонця. Так має бути повсякчас! — останні слова вимовив вголос, бо забажалося і собі розгорнути крила й полетіти.

Врешті, від тих вогняних ліній блискавиць, клубчастий імлистий туман розпався до решти на шмаття. Виплив надщерблений плямистий місяць. У затемнене сутінками вікно задзвонили небесні світила. Зачерпнувши очима світанкову зорю, свідомість поглинула вічність..