Українська міфологія

Валерій Войтович
Плач Янгола
(олія, 1994)

Валерій Войтович Плач Янгола (олія, 1994)

...Немов осяйнуло Щось, коли піднявши голову догори, здалося — Небо пливе блакитною річкою серед просторів світлоносного Всесвіту. Тоді перестав малювати.

— Що це? Невже нині сталося — сам Всевишній прийшов до людини? — запитав себе.

Мало місяць творився замисел. Та лише сьогодні, коли доопрацьовував малюнок, зненацька зупинився. Сталося і в очах, і в душі Щось. Невже сам додумався? Яка незвідана сила у малюнку, що так і проситься на полотно! Аби жити... Навіть страшно стало далі творити. Та ніколи не був страхополохом. Став думати — чому Архангелу шкода Янгола? Чому намалювалася золотою наміткою сльозинка? Захотілося, аби вона не покотилася далі. А коли те станеться — випити її з жагучою побожністю. Чому, коли немов з волі Божої рука піднялася до вінця і, коли став там малювати небесну зірку, затріпотіло, як у тої пташки, серденько? Зненацька немов струмом пронизало, коли у мінливім сяйві зорі, що мерехтіла у відблисках Сонця, угледівся Хрест, а на ньому розіпнутого Христа. Що це? Звідки? Чому перестав малювати і лише лупав очима на оцей задуманий Хрест? Врешті здогадався, чому тужить Янгол? Янгол щойно прилетів від Землі, на якій розпинають Ісуса. У своїй величі, мов променисте Сонце, що стає із хвиль, Янгол полинув тоді у Небо. Його великі, блискучі очі заясніли сльозинкою гіркоти. Не міг слова вимовити... Та Архангел усе зрозумів, бо, коли тужить посланець Божий, — чи потрібні сповнені болю думки? Коли Людина зробила так, що навіть Янгол у своїй сонцесяйній красі заплакав, то чим можна це горе більше пояснити? Горе це не для людей, бо не розуміють, що творять... Саме для Янгола, який несе Божий дух й найяскравіше світло у душі. За людей посланець Божий на Небі тужить. Там, де горе, — там нестерпна жорстокість і біль. Там доброта гине. Лише золото не потьмарилося ще навіки... Там Жаль бездонний... Якими ще словами притлумити болі? Хочеться плакати разом з Янголом...

Надзвичайно красивий, та ще більше засумований стояв небесний посланець у багряних хустинах розірваних хмар. Осяйне чоло було всіяне зірницями. Знав ще лише Бог, бо Всевидющий, про той остогидлий сміх страховиська, що зачаклував нині весь цей невгамовний жорстокий світ.

Небо густими клубами хмар рвалося до землі і важким стогоном кришилося у тяжкому щемі. Його лазурові латки ставали дедалі чорнішими. Пройшло небагато часу, і Небо стало як ніч. Ніч байдужості, хаосу... Така ж сама закутана у сутінь жахна темінь була і там на землі у душах людей, що розпинали Божого Сина.

— Люди-и-и!.. Схаменіться!.. Син ваш конає в муках. Йому вже не вистачає Неба-а-а! — на весь світ блаженств загукав Янгол Життя і Щастя.

— Схаме-ні-ть-ся! — приглушено обізвалася луна.

Заплакав посланець Божий! Прагнув вирвати з безпросвітної тьми невгамовну печаль і швиргнути... Але куди?.. До Бога?.. Та в останню мить пригадався такий милий колись, сповнений таїни світ людини. Тоді Янгол був ще занадто білосніжним. Нині божевільний людський сміх розламав вщент янгольську мудрість. Спалахнула Божим гнівом вогненна блискавиця. Зажадалось полинути туди, де розверзлося Небо. Аби там серед божественного спокою утішив Старший Янгол. Аби серед прозорої високості заспокоїв душу від глибокого суму.

Тихенько прихилився посланець Божий до лона вічності. Як дитину заспокоював небесного посланця Старший Янгол. Та марно палають слова... Тужить посланець Божий, чорна невгамовна зрада продовжувала краяти Небо. Білосніжним крилом змахнув сльозинку, другу... Ті сльозинки спершу віддзеркалилися у місячнім сяйві, опісля сліпучим сіянням незліченних джерелець потекли до людей. На мить прислухався... Може, ще хтось розділить печаль? Боже, раптом, Той що кається у віках?.. Тиша наче саван огортала землю. Навколо витала Якась безнадія...

Чи може безголосе безсилля каятися? А коли у нім Янгола плач? Його, схоже на кольори на волошки запахуще Небо? Знову, ні! Тому-то ще і досі тужить посланець Божий, і свій сум несе у майбуття.

Знову зупинився Янгол у печалі... Чи то здалося? Став прислухатися... Справді, десь далеко-далеко, звідтіль, де пролягала колискова тиша, безмірно линула пісня... Став більше прислухатися... Врешті здогадався, — то ненька заколихувала дитя.

Та не утішився посланець Божий, бо у тій материнській пісні відчув ще більше суму. Заспокоювала лише мамина віра у майбутню долю сина. Вродливе обличчя Янгола від того стало ще похмурішим. Чи можна заятрити материнську біль, коли там його печаль? Та ще там — Чорна скеля... Де — Божий Син розіпнутий.

Боже, та тож на Небі сталося! Не на землі! Небо не стало Небом для людини! Мало залишилося Неба й для Янгола. А там, де воно ще було, неутішно народжувалася знову печаль, яку потрібно далі нести у світ. А з нею і сподівання: аби мати родила, аби пісню співала, аби син виростав і Янгола плач пам’ятав.